| Назва: | Рим та Карфаген |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 41,38 KB |
| Скачувань: | 45 |
Консул Публій Сципіон зробив спробу затримати Ганнібала. Не чекаючи підходу іншого консула з більшою армією, він восени 218 р. до н.е. дав битву Ганнібалу біля р. Тицин і зазнав поразки. Римська армія відступила до міста Плаценції, де і з’єдналася з свіжими військами, що підходили. Ганнібалу вдалося нав’язати битву і цього разу. Заставши з’єднану римську армію зненацька, коли вона переходила р. Требію, він в кінці 218 р. до н.е. в запеклій битві розбив її. Проти Рима повстала велика частина Цизальпінської Галлії, і Ганнібал став господарем Північної Італії. За зиму 218/217 рр. до н.е. він створив з кельтів нову армію: понад 60 тис. піхоти і 4 тис. кінноти влилися в карфагенське військо, яке тепер налічувало стільки ж солдатів, скільки було на початку походу на Іспанію. Ганнібал вирішив вторгнутися на територію Середньої Італії і, піднявши повстання підкорених Римом італіків, ізолювати і розгромити Рим (Кузя,81).
Ганнібал рушив далі на південь, але не шляхом на Аримінум, де його чекали римляни, а навпростець, через недоступні проходи Апеннін, й увійшов до Етрурії. Тут у 217 р. до н.е. відбувся бій над Тразименським озером, у якому, римське військо, потрапивши у засідку, було розгромлене силами Ганнібала. У бою поліг консул Гай Фламіній, а 25000 римлян загинули або їх захопили в полон. Усіх італіків Ганнібал звільнив із неволі, заявляючи, що веде війну не з Італією, а тільки з Римом. Але його поклик поки що не мав наслідків: італійські племена відчували ще силу Римської держави (Лемб,146 – 160).
Після перемоги біля Тразименського озера Ганнібал рушив до берега Адріатичного моря, щоб забезпечити перерваний до того зв’язок з Карфагеном. Пройшовши через спустошені ним Умбрію та Піцен, Ганнібал зупинився в Апулії, де дав відпочинок своїм військам і реорганізував свою піхоту на римський зв’язок (Машкін,169).
В самому Римі кипіла партійна робота. Тразименська катастрофа роз’єднала демократичні групи. Через невдачі римлян полководця Квінта Фабія Максима було призначено диктатором (Сергєєв,83).
Римський диктатор Фабій, уникаючи рішучої битви, слідував за карфагенською армією по п’ятах, виснажуючи її в дрібних сутичках. Ганнібал же прагнув рішучої битви, йому була потрібна перемога, щоб схилити римських союзників до від’єднання від Рима. З Апулії він поволі просунувся в Самній, а з Самнія – в Кампанію, схиляючи на свою сторону італіків. Але спроби Ганнібала поки не давали результатів: римсько-італійський союз витримував випробування. Фабій передбачливо ухилявся від рішучої битви. Крім того, йому вдалося замкнути карфагенську армію в одній з кампанських ущелин, недалеко від Казиліна, і лише військова хитрість і виняткові полководницькі здібності Ганнібала допомогли карфагенянам вирватися з оточення. Положення Ганнібала поступово погіршувалося: його сили танули, населення було ворожим, римська армія починала контролювати ситуацію (Кузя,81-82).
Проте, вичікувальна стратегія Фабія, прозваного Кунктатором (той, що не спішиться), не знаходила співчуття в більшості учасників коміцій – римських громадян, що терпіли від війни і воєнних поборів (Сергєєв,83).
Тому диктаторські повноваження Фабія Максима не були продовжені. На 216 р. до н.е. консулами були вибрані Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон. Варрон був прихильником рішучого ведення війни і обіцяв покласти їй край того ж дня, як побачить ворога. Він представляв інтереси більшості народу. Римську ж знать, яка не сильно страждала від війни, представляв Луцій Емілій Павел. Він вважав, що у війні потрібно дотримуватися обережності (Бадак,64).
Таким чином, консулами на 216 р. до н.е. були вибрано двох людей, що дотримувалися абсолютно різних поглядів на подальше ведення війни. Обом їм було доручено командувати знов набраним військом, небаченим (за тих часів) за чисельністю: 80 тисяч піхотинців і 6 тисяч вершників. Очоливши армію, вони поділили командування по днях, тобто один день головне командування належало Теренцію Варрону, інший день – Емілію Павлу. Під командою обох консулів римське військо рушило назустріч ворогу (Утченко,84).
Влітку 216 р. до н.е. на р. Ауфіді, біля Канн, римські війська зустрілися з карфагенськими. Чисельно римські війська переважали карфагенську армію, але у Ганнібала була сильна кіннота. На чолі римської армії стояли два командири – суперники, яким доводилось битись з геніальними карфагенським стратегом. Ганнібал розташував свої війська півмісяцем. У центрі були кельти (галли та ібери), а на флангах – добірні загони карфагенської піхоти і кінноти (Машкін,170).
Ганнібал рушив далі на південь, але не шляхом на Аримінум, де його чекали римляни, а навпростець, через недоступні проходи Апеннін, й увійшов до Етрурії. Тут у 217 р. до н.е. відбувся бій над Тразименським озером, у якому, римське військо, потрапивши у засідку, було розгромлене силами Ганнібала. У бою поліг консул Гай Фламіній, а 25000 римлян загинули або їх захопили в полон. Усіх італіків Ганнібал звільнив із неволі, заявляючи, що веде війну не з Італією, а тільки з Римом. Але його поклик поки що не мав наслідків: італійські племена відчували ще силу Римської держави (Лемб,146 – 160).
Після перемоги біля Тразименського озера Ганнібал рушив до берега Адріатичного моря, щоб забезпечити перерваний до того зв’язок з Карфагеном. Пройшовши через спустошені ним Умбрію та Піцен, Ганнібал зупинився в Апулії, де дав відпочинок своїм військам і реорганізував свою піхоту на римський зв’язок (Машкін,169).
В самому Римі кипіла партійна робота. Тразименська катастрофа роз’єднала демократичні групи. Через невдачі римлян полководця Квінта Фабія Максима було призначено диктатором (Сергєєв,83).
Римський диктатор Фабій, уникаючи рішучої битви, слідував за карфагенською армією по п’ятах, виснажуючи її в дрібних сутичках. Ганнібал же прагнув рішучої битви, йому була потрібна перемога, щоб схилити римських союзників до від’єднання від Рима. З Апулії він поволі просунувся в Самній, а з Самнія – в Кампанію, схиляючи на свою сторону італіків. Але спроби Ганнібала поки не давали результатів: римсько-італійський союз витримував випробування. Фабій передбачливо ухилявся від рішучої битви. Крім того, йому вдалося замкнути карфагенську армію в одній з кампанських ущелин, недалеко від Казиліна, і лише військова хитрість і виняткові полководницькі здібності Ганнібала допомогли карфагенянам вирватися з оточення. Положення Ганнібала поступово погіршувалося: його сили танули, населення було ворожим, римська армія починала контролювати ситуацію (Кузя,81-82).
Проте, вичікувальна стратегія Фабія, прозваного Кунктатором (той, що не спішиться), не знаходила співчуття в більшості учасників коміцій – римських громадян, що терпіли від війни і воєнних поборів (Сергєєв,83).
Тому диктаторські повноваження Фабія Максима не були продовжені. На 216 р. до н.е. консулами були вибрані Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон. Варрон був прихильником рішучого ведення війни і обіцяв покласти їй край того ж дня, як побачить ворога. Він представляв інтереси більшості народу. Римську ж знать, яка не сильно страждала від війни, представляв Луцій Емілій Павел. Він вважав, що у війні потрібно дотримуватися обережності (Бадак,64).
Таким чином, консулами на 216 р. до н.е. були вибрано двох людей, що дотримувалися абсолютно різних поглядів на подальше ведення війни. Обом їм було доручено командувати знов набраним військом, небаченим (за тих часів) за чисельністю: 80 тисяч піхотинців і 6 тисяч вершників. Очоливши армію, вони поділили командування по днях, тобто один день головне командування належало Теренцію Варрону, інший день – Емілію Павлу. Під командою обох консулів римське військо рушило назустріч ворогу (Утченко,84).
Влітку 216 р. до н.е. на р. Ауфіді, біля Канн, римські війська зустрілися з карфагенськими. Чисельно римські війська переважали карфагенську армію, але у Ганнібала була сильна кіннота. На чолі римської армії стояли два командири – суперники, яким доводилось битись з геніальними карфагенським стратегом. Ганнібал розташував свої війська півмісяцем. У центрі були кельти (галли та ібери), а на флангах – добірні загони карфагенської піхоти і кінноти (Машкін,170).