| Назва: | Феномен самозванства в російській історії |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 13,51 KB |
| Скачувань: | 6 |
До XVII ст. Московська держава не знала самозванців, які претендували на царський трон. По-перше, для самозванства царського спрямування необхідний відповідний розвиток феодальних відносин і держави. По-друге, історія самозванства в Росії тісно пов'язана з династичними кризами, які час від часу розхитували царський трон. Перша така криза відноситься до XVI-XVII ст., коли скінчилася династія Рюриковичів і на престолі з'явилися “боярські царі” - Борис Годунов і Василь Шуйський. Саме тоді з'являються перші лжецарі і народжуються масові рухи на їх підтримку [2, 457-467]. І пізніше відхід від традиційного порядку престолонаслідування (наприклад, поява на троні малолітніх дітей або воцаріння жінок) збагачували історію самозванства новими іменами й подіями. По-третє, історія самозванства постає як низка конкретних втілень народних утопій і легенд про “возвращающихся царей-избавителей”. Перша з них виникла ще за Івана Грозного, який показав себе “несправедливим” і “неблагочестивим” царем. Героєм легенди став розбійник Кудеяр, який насправді був нібито царевичем Юрієм, сином Василя ІІІ від першої дружини Соломії Сабурової [10, 54].
У науковій літературі ствердилася думка про те, що народ підтримував самозванців головним чином тому, що вони обіцяли звільнення від кріпосницького гніту, ситне життя і вирішення соціальних проблем. При цьому можна припустити, що представники нижчих прошарків суспільства (в крайньому разі їх частина) могли іти за самозванцями, не вірячи в їхнє царське походження, а просто використовуючи їх у своїх цілях. Ніби “натовпу” все одно, хто зійде на престол з його допомогою, - головне, щоб новий цар був “мужицьким”, “хорошим”, щоб він захищав інтереси народу. Але така точка зору не беззаперечна. Поряд з такими самозванцями, як Лжедмитро І, який повів за собою тисячі людей, у Московській державі були й інші, які в кращому випадку могли похвалитися кількома десятками прихильників. Чим це пояснюється? Скоріше за все, одні самозванці краще грали свої ролі, їхні вчинки в більшій мірі відповідали народним сподіванням, а інші претенденти на престол не дотримувалися загальноприйнятих “правил гри”, або ж частіше їх порушували. “Праведним” в очах народу виглядав той монарх, який був, по-перше, “благочестивим”, по-друге, “справедливим”, по-третє, “законним”. Законність правителя визначалася Богообраністю - володінням харизмою (особистою благодаттю), яка доводилася наявністю “царських знаків” на тілі. Саме за їх допомогою (хреста, зірки, орла, або іншого царського герба) чисельні самозванці у XVII-XVIII ст. доводили своє право на престол і забезпечували собі підтримку в народі. Окрім “царських знаків”, існували й інші характерні ознаки “законного” претендента на престол - підтримка його всім миром, а також особиста фортуна. В народних уявленнях претендент на престол повинен був бути завжди успішним. Зокрема, впевненість у тому, що царевич Дмитро все-таки живий, зростала разом з тим, як війська першого самозванця успішно просувалися до Москви.
Відзначимо, що були самозванці, які внаслідок “міфічного ототожнення” і віри народу в богообраність “царя”, часто самі вірили в свою приналежність до царської крові, й існували відверто свідомі обманщики. Таким був проголошений у Стародубі другий Лжедмитро - “тушинський злодій”. Перевіркою його особи і його легітимних прав мало хто цікавився; він був лише прапором, під яким поспішали зібратися всі невдоволені московським урядом та своїм становищем і всі, хто прагнув влаштувати свою кар'єру або надбати “незаконних багатств”. Подібну ситуацію (правда, вона стосується попередника Лжедмитра ІІ) змалював О.С.Пушкін у своїй знаменитій драмі “Борис Годунов”, у якій самозванець звертається до своєї дами серця з такими словами:
Но знай,
Что ни король, ни папа, ни вельможи -
Не думают о правде слов моих.
Дмитрий я иль нет - что им за дело?
Но я предлог раздоров и войны
Им это лишь и нужно… [5, 400]
У XVII-XVIII ст. багато людей жили з постійним страхом і надією - страхом перед Антихристом і надією на близький прихід Спасителя. Народ очікував повстання “останніх часів” і швидкого “кінця світу”. Для одних прагнення покінчити з пануючим у суспільстві злом прямо вело до самозванства.
Простежується ще одна паралель - історія самозванства й історія глибоких соціальних конфліктів та селянських воєн у Росії тісно пов'язані між собою. Епоха самозванства тривала впродовж XVII - поч. XIX ст., а саме самозванство пов'язане із середньовічним світоглядом і було характерним саме для цього періоду розвитку російського суспільства. Становлення буржуазних відносин, відміна кріпосного права в Росії остаточно витіснили самозванців з історичної арени.
У науковій літературі ствердилася думка про те, що народ підтримував самозванців головним чином тому, що вони обіцяли звільнення від кріпосницького гніту, ситне життя і вирішення соціальних проблем. При цьому можна припустити, що представники нижчих прошарків суспільства (в крайньому разі їх частина) могли іти за самозванцями, не вірячи в їхнє царське походження, а просто використовуючи їх у своїх цілях. Ніби “натовпу” все одно, хто зійде на престол з його допомогою, - головне, щоб новий цар був “мужицьким”, “хорошим”, щоб він захищав інтереси народу. Але така точка зору не беззаперечна. Поряд з такими самозванцями, як Лжедмитро І, який повів за собою тисячі людей, у Московській державі були й інші, які в кращому випадку могли похвалитися кількома десятками прихильників. Чим це пояснюється? Скоріше за все, одні самозванці краще грали свої ролі, їхні вчинки в більшій мірі відповідали народним сподіванням, а інші претенденти на престол не дотримувалися загальноприйнятих “правил гри”, або ж частіше їх порушували. “Праведним” в очах народу виглядав той монарх, який був, по-перше, “благочестивим”, по-друге, “справедливим”, по-третє, “законним”. Законність правителя визначалася Богообраністю - володінням харизмою (особистою благодаттю), яка доводилася наявністю “царських знаків” на тілі. Саме за їх допомогою (хреста, зірки, орла, або іншого царського герба) чисельні самозванці у XVII-XVIII ст. доводили своє право на престол і забезпечували собі підтримку в народі. Окрім “царських знаків”, існували й інші характерні ознаки “законного” претендента на престол - підтримка його всім миром, а також особиста фортуна. В народних уявленнях претендент на престол повинен був бути завжди успішним. Зокрема, впевненість у тому, що царевич Дмитро все-таки живий, зростала разом з тим, як війська першого самозванця успішно просувалися до Москви.
Відзначимо, що були самозванці, які внаслідок “міфічного ототожнення” і віри народу в богообраність “царя”, часто самі вірили в свою приналежність до царської крові, й існували відверто свідомі обманщики. Таким був проголошений у Стародубі другий Лжедмитро - “тушинський злодій”. Перевіркою його особи і його легітимних прав мало хто цікавився; він був лише прапором, під яким поспішали зібратися всі невдоволені московським урядом та своїм становищем і всі, хто прагнув влаштувати свою кар'єру або надбати “незаконних багатств”. Подібну ситуацію (правда, вона стосується попередника Лжедмитра ІІ) змалював О.С.Пушкін у своїй знаменитій драмі “Борис Годунов”, у якій самозванець звертається до своєї дами серця з такими словами:
Но знай,
Что ни король, ни папа, ни вельможи -
Не думают о правде слов моих.
Дмитрий я иль нет - что им за дело?
Но я предлог раздоров и войны
Им это лишь и нужно… [5, 400]
У XVII-XVIII ст. багато людей жили з постійним страхом і надією - страхом перед Антихристом і надією на близький прихід Спасителя. Народ очікував повстання “останніх часів” і швидкого “кінця світу”. Для одних прагнення покінчити з пануючим у суспільстві злом прямо вело до самозванства.
Простежується ще одна паралель - історія самозванства й історія глибоких соціальних конфліктів та селянських воєн у Росії тісно пов'язані між собою. Епоха самозванства тривала впродовж XVII - поч. XIX ст., а саме самозванство пов'язане із середньовічним світоглядом і було характерним саме для цього періоду розвитку російського суспільства. Становлення буржуазних відносин, відміна кріпосного права в Росії остаточно витіснили самозванців з історичної арени.