| Назва: | Державне управління в умовах адміністративної реформи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 41,53 KB |
| Скачувань: | 71 |
Розглянути можливість зміни структури урядових комітетів. Зараз урядові комітети створені під віце-прем’єрів та мають ієрархічну структуру. Однак ця структура є радше бюрократичною, аніж політичною, що додатково посилює галузевий підхід до управління економікою. Для того, щоб процес прийняття рішень почав “грати на випередження”, можливо, корисно було б створити комітети, орієнтовані на конкретні питання. Наприклад, було б корисно мати урядовий комітет з фінансових питань, що займався б бюджетом та розробляв фіскальну стратегію. Також варто було б сформувати урядовий комітет з питань стратегії, який складався б з прем’єр-міністра та віце-прем’єрів, які б виробляли там стратегію уряду.
Краще узгодити роботу служб прем’єр-міністра та віце-прем’єрів з роботою державних службовців з Секретаріату та міністерств. Зараз працівників патронатних служб вважають радниками, а державних службовців — лише виконавцями рішень. Це неправильно в принципі і на практиці. Державні службовці також є радниками – вони готують інформацію, аналіз та проекти рішень. Тому уряд має створити умови, які забезпечать йому поради доброї якості як від державних службовців, так і від зовнішніх радників.
Зараз основною роллю зовнішніх радників та патронатних служб є критикувати роботу чиновників, причому, як правило, в останню хвилину. Це викликає зайві конфлікти, і уряд поринає у непотрібні суперечки. Натомість важливо забезпечити, щоб консультативну роботу по кожному питанню виконувала команда радників та державних службовців, з чітко визначеними повноваженнями та обов’язками. Міністри не мають в останню хвилину поринати в технічні дискусії. Натомість робота державних службовців та радників полягає у аналізі проблем, пропонуванні альтернативних рішень та представленні їх міністрам з поданням коментарів та аналізу можливих наслідків. Експерти мають працювати над технічними та інформаційними питаннями, щоб міністри могли зосередитися на ключових політичних питаннях.
Змінити процедуру міжвідомчих консультацій. Зараз Кабінет Міністрів (через Секретаріат) дає міністерствам вказівки по роботі з конкретними питаннями, доручаючи одному з міністерств (наприклад, Міністерству економіки) координувати процес. Як правило, це означає, що кожне міністерство, отримуючи таку вказівку, готує відповідь – зазвичай, дуже формальну – окремо від інших міністерств та надсилає її міністерству-координатору. Цей процес є дуже громіздким і не сприяє створенню належної основи для прийняття рішень міністрами.
Натомість критично важливо перетворити цей заформалізований процес – в якому ніхто ні за що не відповідальний, але всі змушені брати участь і можуть сповільнювати процес прийняття рішень – у справжній процес консультацій. Має бути ключове міністерство (та/або міністр), відповідальне за дану проблему – не за “координування”, а за роботу. Цю роботу слід виконувати в співпраці з іншими зацікавленими міністерствами. Однак така “зацікавленість” не має нав’язуватися. Якщо міністерство не має бажання брати участь, його не слід до цього примушувати. Кожне міністерство, однак, має усвідомлювати, що якщо воно (або його працівники) вирішить не брати участь у розв’язанні цього питання, то треба буде погодитися з остаточним рішенням, прийнятим без його участі.
Міністерство, яке є відповідальним за вирішення проблеми, також має відповідати за те, що погляди всіх зацікавлених міністерств відображені в роботі. Якщо суперечності не можуть бути зняті на рівні експертів, вони стають політичними питаннями і мають вирішуватися міністерствами. Якщо зацікавлене міністерство вважає, що його погляди проігноровані, відповідний міністр має представити альтернативну точку зору на урядовому комітеті.
Загалом уповільнення піде на користь процесу прийняття рішень, тому що до моменту ухвалення воно буде добре обдуманим та обговореним громадськістю. В іншому випадку, уряд залишатиметься в ситуації, коли жодне рішення не є остаточним, і він змушений витрачати багато часу на захист від критики або на виправлення помилок. Цей процес має забезпечити чітке визначення відповідальності за аналіз політики та підготовку альтернативних варіантів рішень з кожного питання.
Делегування
Уряд продовжує потерпати від командно-адміністративного бачення своєї ролі – прийняття остаточних рішень з кожного питання, яким би неважливим воно було. Хоча наплив дрібних питань означає, що більшість рішень міністри ухвалюють автоматично, візуючи підготовані чиновниками проекти документів без обдумування, в міністрів є ілюзія, що все під контролем і що завжди можна виправити становище, змінивши в документі якусь дрібницю.
Реальність є прямо протилежною. Міністри свідомо ставлять себе в становище, коли “за деревами не видно лісу”. Як наслідок, міністри не визначають політику, за яку вони відповідальні перед Президентом, парламентом та громадськістю.
Краще узгодити роботу служб прем’єр-міністра та віце-прем’єрів з роботою державних службовців з Секретаріату та міністерств. Зараз працівників патронатних служб вважають радниками, а державних службовців — лише виконавцями рішень. Це неправильно в принципі і на практиці. Державні службовці також є радниками – вони готують інформацію, аналіз та проекти рішень. Тому уряд має створити умови, які забезпечать йому поради доброї якості як від державних службовців, так і від зовнішніх радників.
Зараз основною роллю зовнішніх радників та патронатних служб є критикувати роботу чиновників, причому, як правило, в останню хвилину. Це викликає зайві конфлікти, і уряд поринає у непотрібні суперечки. Натомість важливо забезпечити, щоб консультативну роботу по кожному питанню виконувала команда радників та державних службовців, з чітко визначеними повноваженнями та обов’язками. Міністри не мають в останню хвилину поринати в технічні дискусії. Натомість робота державних службовців та радників полягає у аналізі проблем, пропонуванні альтернативних рішень та представленні їх міністрам з поданням коментарів та аналізу можливих наслідків. Експерти мають працювати над технічними та інформаційними питаннями, щоб міністри могли зосередитися на ключових політичних питаннях.
Змінити процедуру міжвідомчих консультацій. Зараз Кабінет Міністрів (через Секретаріат) дає міністерствам вказівки по роботі з конкретними питаннями, доручаючи одному з міністерств (наприклад, Міністерству економіки) координувати процес. Як правило, це означає, що кожне міністерство, отримуючи таку вказівку, готує відповідь – зазвичай, дуже формальну – окремо від інших міністерств та надсилає її міністерству-координатору. Цей процес є дуже громіздким і не сприяє створенню належної основи для прийняття рішень міністрами.
Натомість критично важливо перетворити цей заформалізований процес – в якому ніхто ні за що не відповідальний, але всі змушені брати участь і можуть сповільнювати процес прийняття рішень – у справжній процес консультацій. Має бути ключове міністерство (та/або міністр), відповідальне за дану проблему – не за “координування”, а за роботу. Цю роботу слід виконувати в співпраці з іншими зацікавленими міністерствами. Однак така “зацікавленість” не має нав’язуватися. Якщо міністерство не має бажання брати участь, його не слід до цього примушувати. Кожне міністерство, однак, має усвідомлювати, що якщо воно (або його працівники) вирішить не брати участь у розв’язанні цього питання, то треба буде погодитися з остаточним рішенням, прийнятим без його участі.
Міністерство, яке є відповідальним за вирішення проблеми, також має відповідати за те, що погляди всіх зацікавлених міністерств відображені в роботі. Якщо суперечності не можуть бути зняті на рівні експертів, вони стають політичними питаннями і мають вирішуватися міністерствами. Якщо зацікавлене міністерство вважає, що його погляди проігноровані, відповідний міністр має представити альтернативну точку зору на урядовому комітеті.
Загалом уповільнення піде на користь процесу прийняття рішень, тому що до моменту ухвалення воно буде добре обдуманим та обговореним громадськістю. В іншому випадку, уряд залишатиметься в ситуації, коли жодне рішення не є остаточним, і він змушений витрачати багато часу на захист від критики або на виправлення помилок. Цей процес має забезпечити чітке визначення відповідальності за аналіз політики та підготовку альтернативних варіантів рішень з кожного питання.
Делегування
Уряд продовжує потерпати від командно-адміністративного бачення своєї ролі – прийняття остаточних рішень з кожного питання, яким би неважливим воно було. Хоча наплив дрібних питань означає, що більшість рішень міністри ухвалюють автоматично, візуючи підготовані чиновниками проекти документів без обдумування, в міністрів є ілюзія, що все під контролем і що завжди можна виправити становище, змінивши в документі якусь дрібницю.
Реальність є прямо протилежною. Міністри свідомо ставлять себе в становище, коли “за деревами не видно лісу”. Як наслідок, міністри не визначають політику, за яку вони відповідальні перед Президентом, парламентом та громадськістю.