| Назва: | Державне управління в умовах адміністративної реформи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 41,53 KB |
| Скачувань: | 71 |
А)РАМКИ
У плануванні конкретних заходів, спрямованих на забезпечення ефективності державного управління, важливо пам’ятати головну мету реформ: забезпечити перехід від командно-адміністративного стилю управління, який означав всеохопний контроль держави за використанням ресурсів, до такого типу управління, основною функцією якого є створення середовища для реалізації приватних інтересів. Наявні процедури та структура державного управління не в повній мірі забезпечують ефективне управління державою. Ті, хто працюють в сфері державного управління, відчувають розрив між своєю щоденною діяльністю та розумінням, як повинен працювати уряд. Головною метою реформи державного управління є створення процедур та структур, що забезпечуватимуть нову роль уряду.
Використання “старих” методів у роботі з “новою” структурою економіки створює ситуацію, коли найкращі наміри та зусилля політичних лідерів та державних службовців призводять до посередніх результатів. Проблема загалом криється не в особах, а в низькій відповідності між інституційними умовами та суспільними потребами.
Якими ж є основні риси системи державного управління, що не спрацьовують в умовах сучасної України? На думку фахівців, це такі риси:
- Повноваження щодо прийняття рішень є надзвичайно розмитими і не стримуються ані консультаціями з громадськістю, ані жодними іншими процедурами попередньої оцінки рішень. Президент має право видавати укази з найрізноманітніших питань. Кабінет Міністрів має справу зі значною кількістю нормативно-правових актів, спрямованих на конкретні дії. Окремі міністерства і відомства мають широкі повноваження щодо видання інструкцій у своїх сферах. Під цими нашаруваннями процесу прийняття політичних рішень різні органи влади виробляють значну кількість квазі-законодавчих документів, які не лише погано узгоджені між собою, але й часто передають вирішення стратегічних проблем на нижчі рівні державного управління. Зворотною стороною медалі є те, що Кабінет Міністрів гає багато часу на дрібні справи. В минулому розмитість формальних владних повноважень нівелювали жорстка ідеологія та внутрішня дисципліна Комуністичної партії. В сьогоднішній Україні це спричинює хаотичного управління.
- Типовим для системи управління, що склалася, є дублювання повноважень. Часто незрозуміло, хто є “останньою інстанцією”. В багатьох випадках територіальні органи міністерств (таких, наприклад, як охорони здоров’я та освіти) звітують і місцевим радам, і центральному міністерству. Делегування повноважень чітко не визначене, а зв’язок між розподілом ресурсів та повноваженнями органів виконавчої влади різного рівня є досить слабким. Можна сказати, що система зберігає цілісність лише завдяки чіткій ієрархії — “хто кого призначає”, яка є відображенням старої “номенклатури”.
- Незважаючи на дублювання повноважень, існує дуже мало джерел альтернативних варіантів політики. На відміну від систем державного управління на Заході, в Україні державних службовців не вважають джерелом аналізу політики та рекомендацій. Наприклад, офіційні публікації щодо успіхів нещодавніх реформ державної служби використовують мову “солдатів та генералів”: державні службовці виконують, а політики думають. “Радники” в українському уряді формально не є державними службовцями. Насправді, роль державних службовців в Україні не є настільки обмеженою. Українські держслужбовці відіграють навіть більш важливу роль у формулюванні політики, аніж їхні західні колеги. Причиною цього є те, що більшість рекомендацій подаються опосередковано, у формі проектів рішень. Це дає державним службовцям додаткові важелі впливу, захищаючи їх від будь-якої зовнішньої критики.
- Існує сильний формальний апарат контролю за діяльністю державних органів, хоча реально ніхто не несе відповідальності за якість рекомендацій щодо політики та за надання послуг. Контроль є суто процедурним: якщо всі процедури виконуються, то продукти і результати вже нікого не цікавлять. Контроль здійснюється багатьма конкурентними структурами, такими як Адміністрація Президента, Міністерство фінансів, Секретаріат Кабінету Міністрів та інші.
По мірі зміни українського суспільства — розвитку (хоч і повільного) приватного сектору та поступового становлення демократичних політичних інституцій — ці особливості системи державного управління стають дедалі більш нестабільними:
Економічна та суспільна ціна непередбачуваного політичного середовища стає дедалі більш очевидною. Громадянське суспільство, що перебуває у процесі становлення, стає каналом, через який громадськість передає своє незадоволення системою державного управління.
Уряд, перебуваючи під все більшим політичним тиском, усвідомлює, що він є заручником своєї низької спроможності розв’язувати проблеми суспільства.
Суспільство пристосовується до функціонування без належної системи державного управління, внаслідок чого зростання тіньової економіки та посилення корупції стають всеосяжними соціально-політичними проблемами.
У плануванні конкретних заходів, спрямованих на забезпечення ефективності державного управління, важливо пам’ятати головну мету реформ: забезпечити перехід від командно-адміністративного стилю управління, який означав всеохопний контроль держави за використанням ресурсів, до такого типу управління, основною функцією якого є створення середовища для реалізації приватних інтересів. Наявні процедури та структура державного управління не в повній мірі забезпечують ефективне управління державою. Ті, хто працюють в сфері державного управління, відчувають розрив між своєю щоденною діяльністю та розумінням, як повинен працювати уряд. Головною метою реформи державного управління є створення процедур та структур, що забезпечуватимуть нову роль уряду.
Використання “старих” методів у роботі з “новою” структурою економіки створює ситуацію, коли найкращі наміри та зусилля політичних лідерів та державних службовців призводять до посередніх результатів. Проблема загалом криється не в особах, а в низькій відповідності між інституційними умовами та суспільними потребами.
Якими ж є основні риси системи державного управління, що не спрацьовують в умовах сучасної України? На думку фахівців, це такі риси:
- Повноваження щодо прийняття рішень є надзвичайно розмитими і не стримуються ані консультаціями з громадськістю, ані жодними іншими процедурами попередньої оцінки рішень. Президент має право видавати укази з найрізноманітніших питань. Кабінет Міністрів має справу зі значною кількістю нормативно-правових актів, спрямованих на конкретні дії. Окремі міністерства і відомства мають широкі повноваження щодо видання інструкцій у своїх сферах. Під цими нашаруваннями процесу прийняття політичних рішень різні органи влади виробляють значну кількість квазі-законодавчих документів, які не лише погано узгоджені між собою, але й часто передають вирішення стратегічних проблем на нижчі рівні державного управління. Зворотною стороною медалі є те, що Кабінет Міністрів гає багато часу на дрібні справи. В минулому розмитість формальних владних повноважень нівелювали жорстка ідеологія та внутрішня дисципліна Комуністичної партії. В сьогоднішній Україні це спричинює хаотичного управління.
- Типовим для системи управління, що склалася, є дублювання повноважень. Часто незрозуміло, хто є “останньою інстанцією”. В багатьох випадках територіальні органи міністерств (таких, наприклад, як охорони здоров’я та освіти) звітують і місцевим радам, і центральному міністерству. Делегування повноважень чітко не визначене, а зв’язок між розподілом ресурсів та повноваженнями органів виконавчої влади різного рівня є досить слабким. Можна сказати, що система зберігає цілісність лише завдяки чіткій ієрархії — “хто кого призначає”, яка є відображенням старої “номенклатури”.
- Незважаючи на дублювання повноважень, існує дуже мало джерел альтернативних варіантів політики. На відміну від систем державного управління на Заході, в Україні державних службовців не вважають джерелом аналізу політики та рекомендацій. Наприклад, офіційні публікації щодо успіхів нещодавніх реформ державної служби використовують мову “солдатів та генералів”: державні службовці виконують, а політики думають. “Радники” в українському уряді формально не є державними службовцями. Насправді, роль державних службовців в Україні не є настільки обмеженою. Українські держслужбовці відіграють навіть більш важливу роль у формулюванні політики, аніж їхні західні колеги. Причиною цього є те, що більшість рекомендацій подаються опосередковано, у формі проектів рішень. Це дає державним службовцям додаткові важелі впливу, захищаючи їх від будь-якої зовнішньої критики.
- Існує сильний формальний апарат контролю за діяльністю державних органів, хоча реально ніхто не несе відповідальності за якість рекомендацій щодо політики та за надання послуг. Контроль є суто процедурним: якщо всі процедури виконуються, то продукти і результати вже нікого не цікавлять. Контроль здійснюється багатьма конкурентними структурами, такими як Адміністрація Президента, Міністерство фінансів, Секретаріат Кабінету Міністрів та інші.
По мірі зміни українського суспільства — розвитку (хоч і повільного) приватного сектору та поступового становлення демократичних політичних інституцій — ці особливості системи державного управління стають дедалі більш нестабільними:
Економічна та суспільна ціна непередбачуваного політичного середовища стає дедалі більш очевидною. Громадянське суспільство, що перебуває у процесі становлення, стає каналом, через який громадськість передає своє незадоволення системою державного управління.
Уряд, перебуваючи під все більшим політичним тиском, усвідомлює, що він є заручником своєї низької спроможності розв’язувати проблеми суспільства.
Суспільство пристосовується до функціонування без належної системи державного управління, внаслідок чого зростання тіньової економіки та посилення корупції стають всеосяжними соціально-політичними проблемами.