| Назва: | Державне управління в умовах адміністративної реформи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 41,53 KB |
| Скачувань: | 71 |
в ході виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що самій виконавчій владі дані повноваження первісно не належать;
в ході керування вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;
в ході керування роботою державних службовців всередині кожного органу (та його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до вже згадуваного «внутрішньоорганізаційного управління»);
2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме:
всередині апарату будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади — в ході керування роботою державних службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);
всередині державних підприємств, установ і організацій — в ході керування роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями належать до згадуваного «внутрішньоорганізаційного управління»);
з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;
з боку різноманітних дорадчо-консультатив-них органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України та ін.), в частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.
Зі свого боку, сфера здійснення виконавчої влади визначається тим, що:
1) поряд з тими напрямами реалізації виконавчої влади, котрі опосередковуються у вигляді власне державно-управлінської діяльності (державного управління), значне місце займають ті напрями, в яких відсутні іманентні ознаки поняття «державне управління». А саме, крім перелічених вище прикладів неуправлінських видів діяльності органів виконавчої влади, при оцінці будь-якого іншого напряму реалізації виконавчої влади слід обов'язково виходити з його конкретного змісту— на предмет з'ясування його управлінського чи неуправлінського характеру, а точніше — зі змісту закріплених за даними органами функцій і повноважень;
2) до того ж у випадках, коли здійснення виконавчої влади відбувається у формі власне управлінської діяльності, слід врахувати, що у демократичній державі ця діяльність може здійснюватись не тільки виключно державними органами, а й окремими недержавними суб'єктами — адже функції та повноваження виконавчої влади можуть бути делеговані державою: а) по-перше, органам місцевого самоврядування; б) по-друге, деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, окремим громадським організаціям) тощо.
Підсумовуючи сказане, слід зробити висновок, що як державне управління у певній своїй частині реалізується поза межами виконавчої влади, так і виконавча влада у певній своїй частині реалізується (або може реалізовуватися) поза межами державного управління.
Важливо також додати, що управлінські прояви виконавчої влади держави цілком об'єктивно збігаються за своїм змістом з аналогічними проявами місцевого самоврядування, яке виступає окремою формою реалізації в цілому публічної влади (другою її формою, як прийнято вважати, є державна влада). Розуміння цього факту може слугувати концептуальною підставою для легалізації у науковому обігу і правотворчості поняття «самоврядне управління» (тобто управління у сфері місцевого самоврядування), яке б співвідносилося з усталеним поняттям «державне управління».
На додаток до сказаного родовим (узагальнюючим) для обох зазначених понять слід було б вважати поняття «публічне управління», яке доцільно визначити як форму здійснення (реалізації) згаданої публічної влади в цілому.
Таким чином, викладена вище доктринальна позиція, що супроводжується запровадженням наведених понятійних новацій, сприяє, як здається, значно чіткішому теоретичному уявленню про предмет регулювання адміністративного права. А це дуже важливо, оскільки дотепер серед фахівців переважає тенденція своєрідного «одержавлення» управлінських відносин, що становлять даний предмет регулювання. Насправді ж сфера дії галузі адміністративного права набагато ширша. Адже реалізація виконавчої влади аж ніяк не вичерпується, що було підтверджено вище, одним тільки управлінням, а тим більше — управлінням державним.
[3]
4.РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ.
Уряд та міжнародні донори погоджуються, що наявна в Україні державна машина не здатна розробляти і впроваджувати політику, яка б відповідала цілям уряду. Заходи з адміністративної реформи дали окремі позитивні результати, але уряд все ще не має ефективних засобів реформування української економіки та суспільства.
Як донори, так і уряд дедалі більше зусиль спрямовують на підвищення якості державного управління. Однак, до того, як планувати нові проекти, слід оцінити досвід адміністративної реформи, співставити його з визначеними цілями. Потрібно врахувати успіхи та невдачі цього процесу. Також слід намітити подальші дії щодо розв’язання невирішених проблем.
Метою цього розділу є оцінити стан державного управління в Україні, розглянути успіхи та невдачі програми реформування.
в ході керування вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;
в ході керування роботою державних службовців всередині кожного органу (та його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до вже згадуваного «внутрішньоорганізаційного управління»);
2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме:
всередині апарату будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади — в ході керування роботою державних службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);
всередині державних підприємств, установ і організацій — в ході керування роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями належать до згадуваного «внутрішньоорганізаційного управління»);
з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;
з боку різноманітних дорадчо-консультатив-них органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України та ін.), в частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.
Зі свого боку, сфера здійснення виконавчої влади визначається тим, що:
1) поряд з тими напрямами реалізації виконавчої влади, котрі опосередковуються у вигляді власне державно-управлінської діяльності (державного управління), значне місце займають ті напрями, в яких відсутні іманентні ознаки поняття «державне управління». А саме, крім перелічених вище прикладів неуправлінських видів діяльності органів виконавчої влади, при оцінці будь-якого іншого напряму реалізації виконавчої влади слід обов'язково виходити з його конкретного змісту— на предмет з'ясування його управлінського чи неуправлінського характеру, а точніше — зі змісту закріплених за даними органами функцій і повноважень;
2) до того ж у випадках, коли здійснення виконавчої влади відбувається у формі власне управлінської діяльності, слід врахувати, що у демократичній державі ця діяльність може здійснюватись не тільки виключно державними органами, а й окремими недержавними суб'єктами — адже функції та повноваження виконавчої влади можуть бути делеговані державою: а) по-перше, органам місцевого самоврядування; б) по-друге, деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, окремим громадським організаціям) тощо.
Підсумовуючи сказане, слід зробити висновок, що як державне управління у певній своїй частині реалізується поза межами виконавчої влади, так і виконавча влада у певній своїй частині реалізується (або може реалізовуватися) поза межами державного управління.
Важливо також додати, що управлінські прояви виконавчої влади держави цілком об'єктивно збігаються за своїм змістом з аналогічними проявами місцевого самоврядування, яке виступає окремою формою реалізації в цілому публічної влади (другою її формою, як прийнято вважати, є державна влада). Розуміння цього факту може слугувати концептуальною підставою для легалізації у науковому обігу і правотворчості поняття «самоврядне управління» (тобто управління у сфері місцевого самоврядування), яке б співвідносилося з усталеним поняттям «державне управління».
На додаток до сказаного родовим (узагальнюючим) для обох зазначених понять слід було б вважати поняття «публічне управління», яке доцільно визначити як форму здійснення (реалізації) згаданої публічної влади в цілому.
Таким чином, викладена вище доктринальна позиція, що супроводжується запровадженням наведених понятійних новацій, сприяє, як здається, значно чіткішому теоретичному уявленню про предмет регулювання адміністративного права. А це дуже важливо, оскільки дотепер серед фахівців переважає тенденція своєрідного «одержавлення» управлінських відносин, що становлять даний предмет регулювання. Насправді ж сфера дії галузі адміністративного права набагато ширша. Адже реалізація виконавчої влади аж ніяк не вичерпується, що було підтверджено вище, одним тільки управлінням, а тим більше — управлінням державним.
[3]
4.РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ.
Уряд та міжнародні донори погоджуються, що наявна в Україні державна машина не здатна розробляти і впроваджувати політику, яка б відповідала цілям уряду. Заходи з адміністративної реформи дали окремі позитивні результати, але уряд все ще не має ефективних засобів реформування української економіки та суспільства.
Як донори, так і уряд дедалі більше зусиль спрямовують на підвищення якості державного управління. Однак, до того, як планувати нові проекти, слід оцінити досвід адміністративної реформи, співставити його з визначеними цілями. Потрібно врахувати успіхи та невдачі цього процесу. Також слід намітити подальші дії щодо розв’язання невирішених проблем.
Метою цього розділу є оцінити стан державного управління в Україні, розглянути успіхи та невдачі програми реформування.