| Назва: | Демократія |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,17 KB |
| Скачувань: | 1166 |
Довгий час вважалося, що в Україні існує посттоталітарна модель політичного режиму, але по прошесті 16 років навряд чи потрібно всерйоз про це говорити, адже на шляху до народовладдя зроблено досить багато серйозних кроків. Створено інститути демократичної влади, конституційно закріплений поділ влади, юридично закріплені права і волі громадян, уведена багатопартійність, розвивається цивільне суспільство.
У цей же час, недозволено довго відсутнє однозначне трактування існуючого владного порядку, що значною мірою спростило б шлях до подальших перетворень. Адже адекватне розуміння сьогодення є невід'ємною частиною побудови майбутнього. Сьогодні мало хто розходиться в думках чи деклараціях із приводу предмета Конституційної реформи – звичайно ж, перебудовується, поліпшується демократія. Її основні «муляри» багато говорять про те, якою вона буде: розвиненою, європейською, всенародною і т.д. Однак у риториці ведучих політичних сил не вистачає головного – проекту моделі майбутнього політичного режиму, системи взаємин соціальних, політичних, і ідеологічних елементів, що утворять політичну владу. Ми знову можемо рушити «туди, не знаю куди».
Дійсно, дати визначення політичному режиму, що існує в Україні, представляється досить складним. Необґрунтованим фарисейством була би спроба простого уписування українського владного порядку в одну з розроблених політичних парадигм. У нашій державі склалася досить специфічна соціально-політична система, без глибокого аналізу якої, типологія політичного режиму бачиться неможливою. Щоб відповісти на запитання про те, чи є існуюча система демократією і чим вона відрізняється від уже наявних чи теоретичних форм «народного правління», у рамках даної статті як критерії пропонованого аналізу висуваються наступні:
-ступінь політичної участі населення і його включеність у процеси прийняття рішень;
-адекватність сприйняття громадянами політичних процесів;
-наявність політичного плюралізму і воля політичної діяльності;
- характер учасників політичного процесу і механізми їхньої відповідальності перед виборцем;
- можливість конкуренції між правлячим угрупованням і опозицією.
Базовим елементом української політичної системи, як і будь-якої іншої, є носій влади, у даному випадку в Україні їм формально є народ. Через задекларовані механізми прямої демократії, він реалізує свою участь у політичному процесі (право обиратися і бути обраним) через прямі вибори депутатів в органи місцевого самоврядування і парламент, а також через вибори президента країни (Ст. 38, 69-71 Конституції України).
Слід зазначити, що український виборець не є однорідною масою, і це багато в чому впливає, і буде впливати на існуючий політичний порядок. Так, у середовищі українського електорату умовно можна виділити три основні групи:
• виборець-власник, що усвідомлено робить свій вибір на користь політичної сили, здатної гарантувати його інтереси; при цьому основною мотивацією голосування не є усвідомлення комплексної ідеологічної доктрини, а система пріоритетних інтересів, що згодом можуть перетерплювати зміни.
• ідеологічний виборець, що голосує за визначену систему організації суспільства, що він усвідомлює чи вважає, що усвідомлює;
• невиборець – громадянин фактично не включений у політичний процес, або через недовіру до політичних сил узагалі, або внаслідок приналежності до маргінальної частини населення, що не має мотивації захищати свої права (майнові, політичні, соціальні й ін.).
Спираючись на дані останніх соціологічних досліджень, можна з упевненістю сказати, що кількість виборців в Україні значно перевершує, кількість тих, хто не хоче брати участь у політичних процесах. За даними центра ім. А. Разумкова (27січня – 3 лютого 2004р.), порядком 80% українських громадян готові йти на вибори і лише 8,8% твердо вирішили не голосувати.
Прямим свідченням на користь оцінки електоральної активності українців як високої є дані ЦВК. Так, у середньому, за період 1998-2002 років загальна активність виборців склала – 71,84% (2002 – 69,39%, 1999(другий тур)–74,92%, 1998–71,21%). Статистика підтверджується даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" і Центром політичних і соціальних досліджень "СОЦИС" (26.12.2003-5.01.2004), що свідчать, що лише 5,5% виборців не пішли б на вибори. Потрібно, звичайно, врахувати погрішність вибірки і взяти до уваги значний відсоток українців перебуваючих за кордоном і не приймаючих участі в голосуванні. І все-таки відсоток залишиться досить високим.
Свідченням на користь збільшення частки прагматичних виборців-власників є і підвищення рівня суспільних чекань, зв'язаних саме з конструктивною роботою політичних сил. Зросло число виборців, які готові віддати свої голоси представнику «третьої» сили, орієнтованої на творчу політичну діяльність. При цьому існує значний зріст недовіри і до політиків і до політичних партій, не здатних реально відповідати на запити суспільства.
У цей же час, недозволено довго відсутнє однозначне трактування існуючого владного порядку, що значною мірою спростило б шлях до подальших перетворень. Адже адекватне розуміння сьогодення є невід'ємною частиною побудови майбутнього. Сьогодні мало хто розходиться в думках чи деклараціях із приводу предмета Конституційної реформи – звичайно ж, перебудовується, поліпшується демократія. Її основні «муляри» багато говорять про те, якою вона буде: розвиненою, європейською, всенародною і т.д. Однак у риториці ведучих політичних сил не вистачає головного – проекту моделі майбутнього політичного режиму, системи взаємин соціальних, політичних, і ідеологічних елементів, що утворять політичну владу. Ми знову можемо рушити «туди, не знаю куди».
Дійсно, дати визначення політичному режиму, що існує в Україні, представляється досить складним. Необґрунтованим фарисейством була би спроба простого уписування українського владного порядку в одну з розроблених політичних парадигм. У нашій державі склалася досить специфічна соціально-політична система, без глибокого аналізу якої, типологія політичного режиму бачиться неможливою. Щоб відповісти на запитання про те, чи є існуюча система демократією і чим вона відрізняється від уже наявних чи теоретичних форм «народного правління», у рамках даної статті як критерії пропонованого аналізу висуваються наступні:
-ступінь політичної участі населення і його включеність у процеси прийняття рішень;
-адекватність сприйняття громадянами політичних процесів;
-наявність політичного плюралізму і воля політичної діяльності;
- характер учасників політичного процесу і механізми їхньої відповідальності перед виборцем;
- можливість конкуренції між правлячим угрупованням і опозицією.
Базовим елементом української політичної системи, як і будь-якої іншої, є носій влади, у даному випадку в Україні їм формально є народ. Через задекларовані механізми прямої демократії, він реалізує свою участь у політичному процесі (право обиратися і бути обраним) через прямі вибори депутатів в органи місцевого самоврядування і парламент, а також через вибори президента країни (Ст. 38, 69-71 Конституції України).
Слід зазначити, що український виборець не є однорідною масою, і це багато в чому впливає, і буде впливати на існуючий політичний порядок. Так, у середовищі українського електорату умовно можна виділити три основні групи:
• виборець-власник, що усвідомлено робить свій вибір на користь політичної сили, здатної гарантувати його інтереси; при цьому основною мотивацією голосування не є усвідомлення комплексної ідеологічної доктрини, а система пріоритетних інтересів, що згодом можуть перетерплювати зміни.
• ідеологічний виборець, що голосує за визначену систему організації суспільства, що він усвідомлює чи вважає, що усвідомлює;
• невиборець – громадянин фактично не включений у політичний процес, або через недовіру до політичних сил узагалі, або внаслідок приналежності до маргінальної частини населення, що не має мотивації захищати свої права (майнові, політичні, соціальні й ін.).
Спираючись на дані останніх соціологічних досліджень, можна з упевненістю сказати, що кількість виборців в Україні значно перевершує, кількість тих, хто не хоче брати участь у політичних процесах. За даними центра ім. А. Разумкова (27січня – 3 лютого 2004р.), порядком 80% українських громадян готові йти на вибори і лише 8,8% твердо вирішили не голосувати.
Прямим свідченням на користь оцінки електоральної активності українців як високої є дані ЦВК. Так, у середньому, за період 1998-2002 років загальна активність виборців склала – 71,84% (2002 – 69,39%, 1999(другий тур)–74,92%, 1998–71,21%). Статистика підтверджується даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" і Центром політичних і соціальних досліджень "СОЦИС" (26.12.2003-5.01.2004), що свідчать, що лише 5,5% виборців не пішли б на вибори. Потрібно, звичайно, врахувати погрішність вибірки і взяти до уваги значний відсоток українців перебуваючих за кордоном і не приймаючих участі в голосуванні. І все-таки відсоток залишиться досить високим.
Свідченням на користь збільшення частки прагматичних виборців-власників є і підвищення рівня суспільних чекань, зв'язаних саме з конструктивною роботою політичних сил. Зросло число виборців, які готові віддати свої голоси представнику «третьої» сили, орієнтованої на творчу політичну діяльність. При цьому існує значний зріст недовіри і до політиків і до політичних партій, не здатних реально відповідати на запити суспільства.
Новости загрузка новостей...