| Назва: | Філософські проблеми соціуму. Інформаційне суспільство |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 31,93 KB |
| Скачувань: | 78 |
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії й об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою й суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення). У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura - природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити “соціальну науку” на ґрунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад, У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства – механічному агрегату індивідів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Унаслідок цього людські зв'язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда й суспільства бракує.
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу: “Думки правлять світом”.
Ідеалізм не заперечує об'єктивного чинника історії, але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або світовий розум (об'єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб'єктивний ідеалізм). Ідеалістичне розуміння історії у багатьох випадках небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб'єкти, які опинилися під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.
Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.
В певних теоріях визначається первинність індивідуального начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших - вихідними є над індивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).
Зіммель писав: “Суспільство існує всюди, де декілька індивідів знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє”. А П.Сорокін в своїй праці “Людина, цивілізація, суспільство” казав, що “соціальне явище є соціальний зв'язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це те, що називають “соціальною душею”, це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті визначають терміном “світ цінностей”, в протилежність світу речей, що створюють об'єкт наук про природу. Будь-яка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер (у вищевказаному змісті цього слова) - буде соціальним явищем” [10, с. 39].
К.Маркс вважав, що в суспільстві діють “свої особливі закони, що не мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство”, а сам індивід “включається у “зовнішнє” спілкування “тільки як природній член будь-якого людського колективу” [2, с. 208].
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу: “Думки правлять світом”.
Ідеалізм не заперечує об'єктивного чинника історії, але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або світовий розум (об'єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб'єктивний ідеалізм). Ідеалістичне розуміння історії у багатьох випадках небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб'єкти, які опинилися під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.
Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.
В певних теоріях визначається первинність індивідуального начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в інших - вихідними є над індивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).
Зіммель писав: “Суспільство існує всюди, де декілька індивідів знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє”. А П.Сорокін в своїй праці “Людина, цивілізація, суспільство” казав, що “соціальне явище є соціальний зв'язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це те, що називають “соціальною душею”, це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті визначають терміном “світ цінностей”, в протилежність світу речей, що створюють об'єкт наук про природу. Будь-яка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер (у вищевказаному змісті цього слова) - буде соціальним явищем” [10, с. 39].
К.Маркс вважав, що в суспільстві діють “свої особливі закони, що не мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство”, а сам індивід “включається у “зовнішнє” спілкування “тільки як природній член будь-якого людського колективу” [2, с. 208].
Новости загрузка новостей...