1 2 3 4 5 6

Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від кла¬сичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-нау¬кового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можли¬востей його вираження у мові.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської куль¬тури, слід виділити його основні риси: 1) за зразок для методологіч¬них побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; 4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежу¬вання наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характе¬ристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виді¬лення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур, 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства;

5) дослідження науки як феномена НТР; 6) проблема синтезу різноманіт¬них наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії науки.

У 1960—1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902—1994) скла¬лась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позити¬візму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), Лакатос (1922—1974), С.Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар. 1912), Д.Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ш.

Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієн¬тації на символічну логіку і звернення до історії науки; 2) поступовий відхід від демаркаціонізму; 3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); 4) суттєва зміна проб¬лематики методологічних досліджень.

Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: прав¬доподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціолога знан¬ня. Зупинимось на деяких із них.

Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії. Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпірично¬го матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі на¬слідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифі¬кації і спростовувати, якщо з'являються нові факти; по-четверте, супе¬речлива теорія має відкидатись як ненаукова.

Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослід¬ницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони скла¬дають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька про¬грама, за Лакатосом, складається з ядра (сукупність наукових припу¬щень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях); захисного поясу (до¬поміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивно¬му розвитку).

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (К.Поппер, П.Фейєрабенд, Д.Агассі та ін). Ця течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте вона все ж не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20—30-п роки — формування методологічної доктрини К-Поппера; 40—50-гі роки — поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60—70-ті роки — онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70—80-ті роки — ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомо¬гою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін.

1 2 3 4 5 6