| Назва: | Махатма Ганді |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 24 KB |
| Скачувань: | 39 |
У серпні 1942 року, коли виникла реальна загроза окупації Індії японськими мілітаристами, очолюваний Ганді Індійський національний конгрес ухвалив резолюцію, яка дістала назву «Геть з Індії!» — Ганді вимагав негайного надання незалежності як необхідної умови захисту Індії від японської агресії. Британці кинули Махатму і тисячі його послідовників до в’язниць. Проте вже 15 березня 1946 року британський прем’єр-лейборист Еттлі був змушений заявити, що Індія дістане статус домініону — аналогічний статусові Канади, Південної Африки, Австралії. Останньою надією британців хоча б частково зберегти свої позиції в Індії стала ставка на протистояння індуїстів та мусульман.
Мусульмани завоювали Індію за кілька століть перед британцями і становили більшість панівних класів цієї країни. Протягом двох віків британського панування мусульманська громада (приблизно п’ята частина населення Індії) частково зберігала своє привілейоване становище порівняно з рештою місцевого населення. Головна їхня партія — Мусульманська ліга — виступала за збереження панівних позицій своїх одновірців, а у разі неможливості цього — за виділення районів Індії з переважно мусульманським населенням в окрему державу — Пакистан. Британці робили все, аби не допустити єдності двох основних релігійних громад країни. 16 серпня 1946 року в Калькутті, а згодом по всій Індії почалася кривава індуїстсько-мусульманська різанина.
Ганді докладав усіх зусиль, щоб зберегти єдність країни, яка стояла на порозі незалежності, а головне, припинити братовбивчу різанину. 77-річний Махатма метався між містами та провінціями, де щоразу виникали спалахи міжконфесійного насильства. Він ішов до індуїстів і до мусульман. І там, де він з’являвся, різанина вщухала. Проте одна людина не могла охопити всю величезну Індію.
У міжконфесійних сутичках загинуло не менш ніж 700 тисяч людей, понад шість мільйонів мусульман і 4,5 мільйона індуїстів змушені були покинути рідні місця, де більшість становили представники іншої конфесії. Індію таки було поділено на два домініони — Індійський Союз та Пакистан, до складу якого ввійшла також нинішня Бангладеш.
15 серпня 1947 року на площі перед Червоним фортом у Нью-Делі учень і послідовник Ганді Джавахарлал Неру урочисто підняв прапор Індії — країна стала незалежною. Але чому Неру, а не Ганді? Махатма, буквально вбитий крахом своїх ідеалів і не бажаючи брати участь у святкуванні здобутої такою страшною ціною незалежності, демонстративно покинув столицю.
«Я змушений визнати банкрутство своє, але не принципу ненасильства, — підбив він підсумки своєї політичної кар’єри. — Ненасильство, яке практикувалося протягом 30 останніх років, було ненасильством слабких. Індія не має досвіду ненасильства сильних».
На початку 1948 року на околицях Делі згромадилося 400 тисяч пенджабських біженців-індуїстів. Позбавлені домівок біженці почали погроми мусульман у самій столиці. І щодня Ганді виходив до людей, пристрасно закликаючи до любові і братерства між індуїстами та мусульманами. 12 січня 1948 року він оголошує шістнадцяте у своєму житті голодування «до смерті» — з вимогою припинити погроми. 18 січня представники індуїстської та мусульманської громад присягаються в присутності Махатми покласти край протистоянню. І різанина справді припинилася!
Але релігійні фанатики з обох боків не заспокоїлися. 30 січня 1948 року Ганді, як звичайно, вийшов з дому до народу, що зібрався послухати його. Раптом з натовпу вирвалася людина, впритул наблизилася до Махатми і тричі вистрелила. Як з’ясувалося згодом, це був індуїстський екстреміст Годсе. На білому одязі Махатми розпливалися червоні плями. Ганді впав, усе ще тримаючи піднесеною праву руку, якою благословляв людей, і встиг лише радісно (як стверджують усі свідки) промовити: «Рам! Рам!» (Боже! Боже!). І помер.
Замість епілогу
Людині європейської культури надзвичайно важко зрозуміти, осягнути, а ще важче прийняти як цілість систему релігійних, етичних, філософських та політичних поглядів Ганді. У чомусь вони видаються незбагненно мудрими, а в чомусь — по-дитячому наївними. Проте Ганді довів і, на відміну від дуже багатьох моральних авторитетів і пророків ХХ століття, довів на практиці, що політична боротьба, яка базується на засадах чесності та самопожертви, у принципі можлива. Що твердження «Політика — це завжди брудна справа» не є аксіомою.
Мусульмани завоювали Індію за кілька століть перед британцями і становили більшість панівних класів цієї країни. Протягом двох віків британського панування мусульманська громада (приблизно п’ята частина населення Індії) частково зберігала своє привілейоване становище порівняно з рештою місцевого населення. Головна їхня партія — Мусульманська ліга — виступала за збереження панівних позицій своїх одновірців, а у разі неможливості цього — за виділення районів Індії з переважно мусульманським населенням в окрему державу — Пакистан. Британці робили все, аби не допустити єдності двох основних релігійних громад країни. 16 серпня 1946 року в Калькутті, а згодом по всій Індії почалася кривава індуїстсько-мусульманська різанина.
Ганді докладав усіх зусиль, щоб зберегти єдність країни, яка стояла на порозі незалежності, а головне, припинити братовбивчу різанину. 77-річний Махатма метався між містами та провінціями, де щоразу виникали спалахи міжконфесійного насильства. Він ішов до індуїстів і до мусульман. І там, де він з’являвся, різанина вщухала. Проте одна людина не могла охопити всю величезну Індію.
У міжконфесійних сутичках загинуло не менш ніж 700 тисяч людей, понад шість мільйонів мусульман і 4,5 мільйона індуїстів змушені були покинути рідні місця, де більшість становили представники іншої конфесії. Індію таки було поділено на два домініони — Індійський Союз та Пакистан, до складу якого ввійшла також нинішня Бангладеш.
15 серпня 1947 року на площі перед Червоним фортом у Нью-Делі учень і послідовник Ганді Джавахарлал Неру урочисто підняв прапор Індії — країна стала незалежною. Але чому Неру, а не Ганді? Махатма, буквально вбитий крахом своїх ідеалів і не бажаючи брати участь у святкуванні здобутої такою страшною ціною незалежності, демонстративно покинув столицю.
«Я змушений визнати банкрутство своє, але не принципу ненасильства, — підбив він підсумки своєї політичної кар’єри. — Ненасильство, яке практикувалося протягом 30 останніх років, було ненасильством слабких. Індія не має досвіду ненасильства сильних».
На початку 1948 року на околицях Делі згромадилося 400 тисяч пенджабських біженців-індуїстів. Позбавлені домівок біженці почали погроми мусульман у самій столиці. І щодня Ганді виходив до людей, пристрасно закликаючи до любові і братерства між індуїстами та мусульманами. 12 січня 1948 року він оголошує шістнадцяте у своєму житті голодування «до смерті» — з вимогою припинити погроми. 18 січня представники індуїстської та мусульманської громад присягаються в присутності Махатми покласти край протистоянню. І різанина справді припинилася!
Але релігійні фанатики з обох боків не заспокоїлися. 30 січня 1948 року Ганді, як звичайно, вийшов з дому до народу, що зібрався послухати його. Раптом з натовпу вирвалася людина, впритул наблизилася до Махатми і тричі вистрелила. Як з’ясувалося згодом, це був індуїстський екстреміст Годсе. На білому одязі Махатми розпливалися червоні плями. Ганді впав, усе ще тримаючи піднесеною праву руку, якою благословляв людей, і встиг лише радісно (як стверджують усі свідки) промовити: «Рам! Рам!» (Боже! Боже!). І помер.
Замість епілогу
Людині європейської культури надзвичайно важко зрозуміти, осягнути, а ще важче прийняти як цілість систему релігійних, етичних, філософських та політичних поглядів Ганді. У чомусь вони видаються незбагненно мудрими, а в чомусь — по-дитячому наївними. Проте Ганді довів і, на відміну від дуже багатьох моральних авторитетів і пророків ХХ століття, довів на практиці, що політична боротьба, яка базується на засадах чесності та самопожертви, у принципі можлива. Що твердження «Політика — це завжди брудна справа» не є аксіомою.
Новости загрузка новостей...