1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Словниковий склад - найбільш відкрита мовна підсистема, сюди легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужо¬мовна експансія, яка призводить до "розмивання" мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні фор¬ми.

Піклування про мову, її захищеність слід почи¬нати саме із захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вільно розмовляти іноземною мовою. Що стосується рідної мови, то, очевидно, на такій кількості слів зупинятися не слід. Адже, щоб нор¬мально учитись навіть у першому класі, дитині не¬обхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її "алгеброю" є граматика. Во¬на найчіткіше виявляє національний характер мо¬ви, її своєрідність. Граматика - це ситема правил поєднання слів у мовленні (словосполучення, ре¬чення, текст), їх змінюваності, що обумовлена по¬требами цього поєднання.

На відміну від словника, граматика характери¬зується більшою непроникливістю для чужомов¬них впливів. Однак порушення граматичної будо¬ви більш боляче відбивається на мові, ніж проник¬нення в мову чужих слів.

Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто відсотків, щоб бути зрозумі¬лим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба ово¬лодівати досконало.

14. Мова - головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у чле¬на певного суспільства. Мова бере участь у тво¬ренні людини.

15. Мова - це генетичний код нації, який по¬єднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді¬алекти майбутніх балтійських, германських, індій¬ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто¬ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'¬ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере¬важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

3. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо¬вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо¬ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга¬ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор¬мувався етнос, котрий на початку IX століття ство¬рив державу, відому під назвою Київська Русь.

4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи на¬селення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християн¬ськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної від¬повіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лек¬сичні особливості української мови почали зарод¬жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова - мова українсь¬кої нації, українська національна мова". Наведе¬ний пасаж із академічної "Сучасної української лі¬тературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10