1 2 3 4

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним, мотиваційним - тобто показано його масштаби, реґіональну локалізацію, якіс-не наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов'янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «ро-сійськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «...Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України», - читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському - чи то в повсякденні, чи то «на свята».

З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, - тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе як українці.

Знову намагаються надати «наукової» транскрипції допотопним імперським настановам. Так, у посібнику для студентів, аспірантів і викладачів російських вузів «Введение в языковедение» (автори А. М. Камчатнов, Н. А. Ніколіна. - Москва, 1999, вид-во «Флинта», вид-во «Наука») повідомляється таке: «К восточнославянской группе (слов'янських мов. - І. Дз.) относится русский язык с четырьмя наречиями: 1) великорусским (основные диалекты «северновеликорусский, южновеликорусский, западновеликорусский), 2) малорусским (основные диалекты - средненадднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные диалекты - северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским (основные диалекты - галицийский, карпатский, буковинский)» (див. назване видання, с. 199).

Це вже нас готуються «мочіть» поки що вербально (попередня «теоретична» зачистка)...

Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку Міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут «спрацювало» й елементарне змішування зовсім різних понять - «рідна мова» і «мова повсякденного вжитку». Мільйони українців під тиском обставин справді користуються в суспільному, а часто й приватному побуті російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, - як і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди, які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися, через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.

Аналізу потребує і поняття двомовності, яке в нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові одномовники - ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете двомовності - будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйте суспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності. Це питання в нас недостатньо досліджене, як і низка не менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості і форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою - міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність.

1 2 3 4