| Назва: | Проблеми української термінології |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 19,92 KB |
| Скачувань: | 76 |
Негативний момент сучасного термінологічного процесу п. Дубічинський бачить в тому, що практична термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості продукції. Тому автор з метою підвищення якості термінологочної діяльності подає низку пропозицій, серед яких: координація зусиль усіх термінологічних центрів; створення чіткої державної структури термінологічних організацій; унормування терміносистем; створення державних стандартів і їх незалежна постійна експертиза; проведення на наукових засадах термінографічної діяльності, контакти з міжнародними термінологічними центрами.
Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні. Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій системі обробки науково-технічної інформації.
Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми професор Тарас Кияк (Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, одначе надаючи статус офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин (де саме? І чи є такі аналоги у світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років, де рішення буде прийматися з урахуванням етнічної картини [ 1, С. 7] .
Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов'язані з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.
Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюга у матеріалі “Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової редакції “надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім забороннені…" , і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції [ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери “ґ” в сучасній українській мові. Тому публікація гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака “Дальша історія букви "ґ" є цілком слушною і поглиблює наші знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними народами.
А. Орловський висловив тези на захист “желехівки”, вважаючи, що “желехівка” сприяє орієнтації на Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов'янських мов, зберігає в собі праслов'янський елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.
Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка "Українська мова про повновартісність українських фонем І та И”. Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви статті позбавлене логіки, а читати, що “и” утворює тверді склади, а “і” м'які явно антинауково. В українській мові є групи тверді і м'які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко слова мішаної групи іменників також закінчуються на “і”. Прикметники мають лише дві групи, які також визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають однакові закінчення: червон-і, і син-і, гаряч-і.
Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрай-им, а безкрай -ім. Що ж до літери “і”, яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .
Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач: завідувач, командувач, доплачувач. Але ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47] .
Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні. Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій системі обробки науково-технічної інформації.
Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми професор Тарас Кияк (Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, одначе надаючи статус офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин (де саме? І чи є такі аналоги у світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років, де рішення буде прийматися з урахуванням етнічної картини [ 1, С. 7] .
Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов'язані з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.
Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюга у матеріалі “Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової редакції “надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім забороннені…" , і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції [ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери “ґ” в сучасній українській мові. Тому публікація гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака “Дальша історія букви "ґ" є цілком слушною і поглиблює наші знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними народами.
А. Орловський висловив тези на захист “желехівки”, вважаючи, що “желехівка” сприяє орієнтації на Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов'янських мов, зберігає в собі праслов'янський елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.
Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка "Українська мова про повновартісність українських фонем І та И”. Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви статті позбавлене логіки, а читати, що “и” утворює тверді склади, а “і” м'які явно антинауково. В українській мові є групи тверді і м'які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко слова мішаної групи іменників також закінчуються на “і”. Прикметники мають лише дві групи, які також визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають однакові закінчення: червон-і, і син-і, гаряч-і.
Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрай-им, а безкрай -ім. Що ж до літери “і”, яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .
Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач: завідувач, командувач, доплачувач. Але ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47] .
Новости загрузка новостей...