| Назва: | Життя та діяльність Генріха Гейне |
| Розмiр: | 242,16 KB |
| Надіслав(ла): | Яремій Володимир |
| Опис: | Реферат для шкіл |
| Скачувань: | 1334 |
А потім звелів пострілять, як собак,—
Тчемо ми, тчемо ми!
Прокляття отчизні, де гнуться раби,
Отчизні насильства, країні ганьби,
Де хутко гниють, опадають квітки,
Де сморід і гниль, де ростуть черв'яки —
Тчемо ми, тчемо ми!
Наш човник літає, верстат стугонить,
Тчемо ми щоночі, щодня і щомить —
Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо ми!
(Переклад Володимира Кобилянського)
Гейне тужив за батьківщиною і сподівався повер¬нутися до Німеччини. Жандарми у Франції, які не випускали його з поля зору, постійно повідомляли про це в донесеннях до Німеччини.
У 1843 р. поет одержав дозвіл приїхати на короткий час у Гамбург до родичів. Зрозуміло, що шлях через Пруссію був для нього закритий, тому довелося їхати довгим шляхом за досить химерним маршрутом, а потім так само повертатися до Франції. В результаті виникла блискуча сатирична поема «Німеччина. Зимова казка». Кожний її розділ при¬свячений зупинці в якому-небудь місті. У новому творі поет висміяв убозтво німецького життя, яке болісно вразило його після 13 років вимушеної відсутності. Поема відразу ж була заборонена в багатьох німецьких державах.
Важливо відмітити знайомство на початку 40-х років з Карлом Марксом, якому було тоді 25 років. Обидва стали жертвами антисемітизму. Гейне, що завжди ставився до політики з обережністю, уважно слухав міркування Маркса про комунізм. Очевидно, логічно Маркс пере¬конав Гейне в невідворотності комунізму. Проте душею поет не міг змиритися з таким майбутнім:
«...Серце моє стискує прихований страх художника та вченого, який розуміє, що перемога комунізму за¬грожує загибеллю всій нашій сучасній цивілізації, спад¬щині, створеній працею поколінь протягом багатьох століть, плоду найкращих зусиль наших попередників [...] Лише з відразою та жахом думаю я про той час, коли ці похмурі іконоборці візьмуть владу. Грубими руками вони без жалю розтрощать всі мармурові статуї краси, такі любі моєму серцю; вони вирубають мої лаврові гаї і будуть садити там картоплю; [...] і, леле! зі сторінок моєї «Книги пісень» бакалійник поскручує кульочки, в яких продаватиме каву чи нюхальний тютюн для літніх дам майбутнього!»
Одночасно Гейне не бачив іншого вчення, яке могло б знищити соціальну несправедливість у світі. Адже суспільство торгашів, грошей та лицемірства не менш страшне; «Воно приречене, це суспільство! Хай здій¬сниться правосуддя! Хай сконає цей старий світ, де гинула невинність, де царював егоїзм, де люди експ¬луатували одне одного! Хай будуть зруйновані дотла ці старі мавзолеї, де панували обман та несправедли¬вість!»
У 1845 р. здоров'я Гейне різко погіршилося, почався прогресивний параліч. Поет поступово втрачав здатність говорити, а далі й ходити. Берлінські лікарі були згодні зробити йому складну операцію, проте прусський уряд заявив, що Гейне буде заарештований, як тільки з'явиться на території Прус¬сії.
Правда, на початку його перебування у Франції його старі головні болі трохи зменшилися, але вже в тридцятих роках з'явилися ознаки паралічу, і особливо захворювання ока, багато разів з’являлась загроза повної сліпоти. Він уже боровся з цими стражданнями, коли прийшла звістка, що наприкінці грудня 1844 р. умер його дядько Соломон і у своєму заповіті виділив йому раз назавжди жалюгідну спадщину, біля двох тисяч марок. Напередодні Соломон обіцяв значно більшу суму. Хвилювання з приводу огидного порушення в заповіті даного йому слова нанесло підірваному здоров'ю поета смертельний удар: воно викликало апоплексію, з паралічем, що вразив спершу око, а потім поступово перейшов на груди. З цього часу ліве око зовсім закрилося, а праве помутнішало, і наполовину паралізоване віко відмовлялося самостійно підніматися.
Півтора роки по тому, під час яких стан здоров'я поета усе погіршувалося, і газети вже обійшла помилкова звістка про його смерть, Карл Гейне, син і головний спадкоємець Соломона, оголосив себе, нарешті, готовим продовжувати виплату пенсії. У лютому 1847 р. він сам приїхав у Париж для підписання формального договору, по якому Гейне брав на себе зобов'язання нічого не друкувати про сімейство. Таким чином, тридцятикратний мільйонер змусив дорого заплатити за свою милостиню, тому що наслідком цієї угоди було знищення мемуарів Гейне, над якими він працював довго і з великою любов'ю й у який він сам бачив вінець своїх творінь. До кінця свого життя Гейне знову почав їх писати, і ми маємо лише кілька аркушів, нажаль, ще знівечених після смерті автора одним з його братів.
На родині Гейне лежить провина за ті важкі муки, якими без його провини було отруєне його життя. Лише з матір'ю і сестрою він підтримував близькі і теплі відносини; його брати були жалюгідними холопськими душами, газетними писаками на службі - один у габсбурзького, інший у царського деспотизму. Обоє, як справжні блюдолизи, намагалися нажитися за рахунок слави поета.
Тчемо ми, тчемо ми!
Прокляття отчизні, де гнуться раби,
Отчизні насильства, країні ганьби,
Де хутко гниють, опадають квітки,
Де сморід і гниль, де ростуть черв'яки —
Тчемо ми, тчемо ми!
Наш човник літає, верстат стугонить,
Тчемо ми щоночі, щодня і щомить —
Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо ми!
(Переклад Володимира Кобилянського)
Гейне тужив за батьківщиною і сподівався повер¬нутися до Німеччини. Жандарми у Франції, які не випускали його з поля зору, постійно повідомляли про це в донесеннях до Німеччини.
У 1843 р. поет одержав дозвіл приїхати на короткий час у Гамбург до родичів. Зрозуміло, що шлях через Пруссію був для нього закритий, тому довелося їхати довгим шляхом за досить химерним маршрутом, а потім так само повертатися до Франції. В результаті виникла блискуча сатирична поема «Німеччина. Зимова казка». Кожний її розділ при¬свячений зупинці в якому-небудь місті. У новому творі поет висміяв убозтво німецького життя, яке болісно вразило його після 13 років вимушеної відсутності. Поема відразу ж була заборонена в багатьох німецьких державах.
Важливо відмітити знайомство на початку 40-х років з Карлом Марксом, якому було тоді 25 років. Обидва стали жертвами антисемітизму. Гейне, що завжди ставився до політики з обережністю, уважно слухав міркування Маркса про комунізм. Очевидно, логічно Маркс пере¬конав Гейне в невідворотності комунізму. Проте душею поет не міг змиритися з таким майбутнім:
«...Серце моє стискує прихований страх художника та вченого, який розуміє, що перемога комунізму за¬грожує загибеллю всій нашій сучасній цивілізації, спад¬щині, створеній працею поколінь протягом багатьох століть, плоду найкращих зусиль наших попередників [...] Лише з відразою та жахом думаю я про той час, коли ці похмурі іконоборці візьмуть владу. Грубими руками вони без жалю розтрощать всі мармурові статуї краси, такі любі моєму серцю; вони вирубають мої лаврові гаї і будуть садити там картоплю; [...] і, леле! зі сторінок моєї «Книги пісень» бакалійник поскручує кульочки, в яких продаватиме каву чи нюхальний тютюн для літніх дам майбутнього!»
Одночасно Гейне не бачив іншого вчення, яке могло б знищити соціальну несправедливість у світі. Адже суспільство торгашів, грошей та лицемірства не менш страшне; «Воно приречене, це суспільство! Хай здій¬сниться правосуддя! Хай сконає цей старий світ, де гинула невинність, де царював егоїзм, де люди експ¬луатували одне одного! Хай будуть зруйновані дотла ці старі мавзолеї, де панували обман та несправедли¬вість!»
У 1845 р. здоров'я Гейне різко погіршилося, почався прогресивний параліч. Поет поступово втрачав здатність говорити, а далі й ходити. Берлінські лікарі були згодні зробити йому складну операцію, проте прусський уряд заявив, що Гейне буде заарештований, як тільки з'явиться на території Прус¬сії.
Правда, на початку його перебування у Франції його старі головні болі трохи зменшилися, але вже в тридцятих роках з'явилися ознаки паралічу, і особливо захворювання ока, багато разів з’являлась загроза повної сліпоти. Він уже боровся з цими стражданнями, коли прийшла звістка, що наприкінці грудня 1844 р. умер його дядько Соломон і у своєму заповіті виділив йому раз назавжди жалюгідну спадщину, біля двох тисяч марок. Напередодні Соломон обіцяв значно більшу суму. Хвилювання з приводу огидного порушення в заповіті даного йому слова нанесло підірваному здоров'ю поета смертельний удар: воно викликало апоплексію, з паралічем, що вразив спершу око, а потім поступово перейшов на груди. З цього часу ліве око зовсім закрилося, а праве помутнішало, і наполовину паралізоване віко відмовлялося самостійно підніматися.
Півтора роки по тому, під час яких стан здоров'я поета усе погіршувалося, і газети вже обійшла помилкова звістка про його смерть, Карл Гейне, син і головний спадкоємець Соломона, оголосив себе, нарешті, готовим продовжувати виплату пенсії. У лютому 1847 р. він сам приїхав у Париж для підписання формального договору, по якому Гейне брав на себе зобов'язання нічого не друкувати про сімейство. Таким чином, тридцятикратний мільйонер змусив дорого заплатити за свою милостиню, тому що наслідком цієї угоди було знищення мемуарів Гейне, над якими він працював довго і з великою любов'ю й у який він сам бачив вінець своїх творінь. До кінця свого життя Гейне знову почав їх писати, і ми маємо лише кілька аркушів, нажаль, ще знівечених після смерті автора одним з його братів.
На родині Гейне лежить провина за ті важкі муки, якими без його провини було отруєне його життя. Лише з матір'ю і сестрою він підтримував близькі і теплі відносини; його брати були жалюгідними холопськими душами, газетними писаками на службі - один у габсбурзького, інший у царського деспотизму. Обоє, як справжні блюдолизи, намагалися нажитися за рахунок слави поета.