1 2 3 4 5

Лоенгрін, пропливає Батько-Білий пароплав; безликий повторює Органа батько Емрайін у «Рудому псі». Не має цей вік своєї позитивної партії в бутті — у світі Айтматова. І в цьому страшна історична правда: перебита це покоління, кістьми полягло. Але отут і воля художня: отрок і старий — співрозмовники великого діалогу думки (Запитуй — Відповідаємо), тоді як середній вік принципово монологічний: повинний стверджувати щось одне — і в справі будувати, і у думці собі думати. Герой же Айтматова до останнього конання хоче зберегти за собою право запитувати, сократівське право не знати — щоб розуміти.

І при монологично діючих героях «Джамили» і «Першого вчителя» приставлене недремне око підлітка (Сеит, Алтинай), чи дві тополі як світові орієнтири, сторожі буття й істини, древа життя — по таких координатах і в такім опроміненні-висвітленні йде осмислення подій у людях, в історії, у життях.

Так, актори драми айтматовської, її основні амплуа-маски: дитя і старий. Вони як би перед завісою п у просценіумі зустрічаються, обговорюють, що на сцені відбувається з іншими, полножизненними, иль з ними самими (старий згадує). Отрок і старий — це ворота буття, ними обкреслена рамка життя, і це два вогні рампи сцени життєвої, де метаються повновікові чоловік і жінка в суєті своїх доль.

Але сам Чингіз Айтматов — справді мужик, корінник у запряжці буття, невтомно тягне її лямку по-дорослому вже з 14 років, коли працювати на родину почав, і по нею

пору мужні досвіди життя, іспиту душі людини безстрашним пізнанням

могутньо проробляє на полігонах і пасовищах своїх повістей і романів. І як

громадянин країни і Землі, як чоловік ради, піднімає завзято самі гострі і

невідкладні питання: про совість, про світ. про культуру природи'. Так бачу його: як батир Манас, він у дусі коштує неухильно, відбиває, разить і вивертається хитро і спритно, спокуси переборює і спокус у поза, п сумнівами зсередини,— і виявляє собою приклад і борг первоучителя свого народу.

А народу його киргизькому дивно скільки випало в столітті сем прожити, перейти і переосмислити. Тільки з завіс сонного патріархального стану, у якому він застиг на тисячоріччя, увергнуть він був у XX столітті у вир всесвітньої історії і, не встигнувши оглянутися, виявився вже в соціалізмі. От і продирає дотепер його людина, Чингіз Айтматов, очі, і усі думає, думає, думає: що ж відбулося? що є, що буде? І це не тільки його народу думка, але представницька дума — за все людство. Тому що для XX в. типово, що

народи, довгий час стоявші в стороні від магістральних шляхів світової історії,

включаються в неї, і бурхливо, прискорено розвиваючись, перестрибують зі стадій древніх — у найсучасніші. Недарма Айтматова переводять на багато мов: близькі долі і думи його героїв людям з багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки; і досвід, що нагромадив його киргизький радянський народ: і історичний, і душевно-емоційний, і розумовий, і художній, всім у повчання виявляється.

Але раз народ його такий шлях, рівний двом — трьом тисячоріччям європейської історії, промчався, те подібна ж прірва повинна бути перекрита й у духовної культурі, і в типі письменника. І дійсно: як тип письменника, Чингіз Айтматов не просто житель середини XX в., але і шаман- заклинатель-міфотворец, акин-рапсод-сказувач гомерівської користі, ренессансно-шекспіровський драматург, просвітитель і дидакт свого народу, романтик з ідеалом високого розжарення,

реаліст- моралеописувач і історіограф («Прощай, Гульсари!») і нарешті, цілком «модерніст», як і конгеніальний йому побратим у Латинській Америці Габріель Гарсіа Маркес, книга якого «Сто років самітності» виявляє собою подібне ж конденсоване табло епох світової історії і шляхів, і сутей, і ідей людини... Про Гомера і Гесиода сказано було, що вони дали еллінам їхніх богів. Подібну ж функцію створення образів - типів і орієнтирів поводження виконав у Киргизії Айтматов. У його творчості вже ціла космогонія і міфологія здійснена. Отут бродить Рогата мати-олениха, Великий Туман, Білий пароплав, Хлопчик-риба, всюди-око Верблюже око, священні Тополи-оракули (як дуб Зевса в Додоне), пролітають Ранні журавлі, вічно біжить краєм моря Пегий пес, стріляють у мати псевдолюди-манкурти... І серед цієї космічний першоприроди люди, як титани і герої, здійснюють своп космоустроительние подвиги: Дюйшен, як Персей, б'ється з парфумами гір, вивільняючи Андромеду-Алтинай; отут Геракл-Танабай

на службі в Еврисфея-Чоро разить гідру Зими і чистить авгієві стайні кошар; отут Парис-Данияр викрадає прекрасну Олену- Джамилю; отут Минос, Еак і Радамант сіли в туру Харона, що перетинає Лету, і переносять отрока Кириска з дитинства на інше світло мужності...

1 2 3 4 5