| Назва: | Законодавчі ініціативи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 9,92 KB |
| Скачувань: | 18 |
Законодавчі ініціативи
Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.
Розвитком та захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності, заснована Організацією об'єднаних націй у 1967 році. ВОІВ сприяє підписанню нових міжнародних угод та модернізації національних законодавств, заохочує адміністративну співпрацю між країнами, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються, і утримує служби, які полегшують міжнародний захист винаходів, знаків та промислових зразків. При ВОІВ діє центр з арбітражу та посередництва. З 1999 року Всесвітня організація інтелектуальної власності надає послуги з врегулювання суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найбільш поширених типових назв доменів в Інтернеті (.сom, .net, .org). ВОІВ також здійснює управління 21-єю угодою, які охоплюють основні аспекти інтелектуальної власності.
Стосунок до сфери засобів масової інформації має насамперед Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів, яка народилася у м. Берн 9 вересня 1886 р. завдяки зусиллям Міжнародної літературної і художньої асоціації (ALAI) і швейцарського уряду. Можна виділити чотири основні принципи, виражені у цьому правоохоронному документі. Перш за все, це принцип національного режиму: тобто обов'язок держав надавати громадянам іноземних держав, які ратифікували Конвенцію, не менш сприятливі умови, ніж власним. Другий принцип Конвенції, що також випливає з прагматизму учасників, - це застосування відносно літературних і художніх творів закону тієї країни, де витребувана охорона, природно поважаючи правила національного режиму. Конференція 1886 р. постановила, що автори інших держав-членів відтепер користуватимуться такою ж охороною в галузі авторського права, як і національні автори в кожній з цих країн. Третій принцип: правозасновницькі формальності. І нарешті, останній принцип: Конвенція містить відкрите визначення терміна «літературні і художні твори», і подає «не вичерпний» список категорій творчості, які апріорі повинні підлягати охороні. Цей принцип і дозволяє застосовувати Конвенцію до нових категорій творів. До цього переліку основних принципів можна додати охорону так званого немайнового права автора (моральне право), що в дусі Конвенції означає право автора протистояти спотворенню його твору і вимагати дотримання авторства навіть після припинення майнових прав.
Інший документ - Всесвітня конвенція про авторське право, - підписана у Женеві 6 вересня 1952 р. (набула чинності у вересні 1955 р.) менш «вимоглива» відносно держав. У той час, як Бернська конвенція передбачає строк охорони тривалістю 50 років після смерті автора, Всесвітня конвенція передбачає строк охорони 25 років (у цілому) і дозволяє формальності. Ця Конвенція одержала назву Всесвітньої, бо вона відкидає ті положення Бернської конвенції, які не влаштовують деякі держави. У свій час Всесвітня конвенція була корисним мостом між країнами-нечленами Бернської конвенції і країнами-учасницями Бернського союзу, але сьогодні ця її функція стала менш значимою. Положення Всесвітньої конвенції мають більш загальний характер та відрізняються від положень Бернської конвенції підходами до низки принципових питань. Характерною особливістю Всесвітньої конвенції є принцип національного регулювання, котрий передбачає охорону будь-якого твору автора, що є громадянином держави-учасниці Конвенції, незалежно від того, де твір був вперше опублікований. Хоча, зрештою, Всесвітній конвенції так і не вдалося досягти рівня популярності Бернської конвенції, до неї приєдналася значно менша кількість країн.
Міжнародним документом, який регулює діяльність телерадіокомпаній, є Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписана в м. Рим у 1961 р. (набула чинності 18 травня 1964 р.). Зазначена Конвенція є відправною точкою для появи прав, суміжних авторському праву. Ці «суміжні» права стосуються трьох категорій правонаступників:
артистів-виконавців у зв'язку з фіксацією (записами) і ефірною передачею виконання музичного твору (але держави можуть виключати це право, а також виключати аудіовізуальні фіксації);
виробників дисків (фонограм) і відтворення фонограм в ефірному мовленні;
і нарешті, Конвенція визнає право наступного використання створених ними самими програм за організаціями ефірного мовлення.
Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.
Розвитком та захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності, заснована Організацією об'єднаних націй у 1967 році. ВОІВ сприяє підписанню нових міжнародних угод та модернізації національних законодавств, заохочує адміністративну співпрацю між країнами, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються, і утримує служби, які полегшують міжнародний захист винаходів, знаків та промислових зразків. При ВОІВ діє центр з арбітражу та посередництва. З 1999 року Всесвітня організація інтелектуальної власності надає послуги з врегулювання суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найбільш поширених типових назв доменів в Інтернеті (.сom, .net, .org). ВОІВ також здійснює управління 21-єю угодою, які охоплюють основні аспекти інтелектуальної власності.
Стосунок до сфери засобів масової інформації має насамперед Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів, яка народилася у м. Берн 9 вересня 1886 р. завдяки зусиллям Міжнародної літературної і художньої асоціації (ALAI) і швейцарського уряду. Можна виділити чотири основні принципи, виражені у цьому правоохоронному документі. Перш за все, це принцип національного режиму: тобто обов'язок держав надавати громадянам іноземних держав, які ратифікували Конвенцію, не менш сприятливі умови, ніж власним. Другий принцип Конвенції, що також випливає з прагматизму учасників, - це застосування відносно літературних і художніх творів закону тієї країни, де витребувана охорона, природно поважаючи правила національного режиму. Конференція 1886 р. постановила, що автори інших держав-членів відтепер користуватимуться такою ж охороною в галузі авторського права, як і національні автори в кожній з цих країн. Третій принцип: правозасновницькі формальності. І нарешті, останній принцип: Конвенція містить відкрите визначення терміна «літературні і художні твори», і подає «не вичерпний» список категорій творчості, які апріорі повинні підлягати охороні. Цей принцип і дозволяє застосовувати Конвенцію до нових категорій творів. До цього переліку основних принципів можна додати охорону так званого немайнового права автора (моральне право), що в дусі Конвенції означає право автора протистояти спотворенню його твору і вимагати дотримання авторства навіть після припинення майнових прав.
Інший документ - Всесвітня конвенція про авторське право, - підписана у Женеві 6 вересня 1952 р. (набула чинності у вересні 1955 р.) менш «вимоглива» відносно держав. У той час, як Бернська конвенція передбачає строк охорони тривалістю 50 років після смерті автора, Всесвітня конвенція передбачає строк охорони 25 років (у цілому) і дозволяє формальності. Ця Конвенція одержала назву Всесвітньої, бо вона відкидає ті положення Бернської конвенції, які не влаштовують деякі держави. У свій час Всесвітня конвенція була корисним мостом між країнами-нечленами Бернської конвенції і країнами-учасницями Бернського союзу, але сьогодні ця її функція стала менш значимою. Положення Всесвітньої конвенції мають більш загальний характер та відрізняються від положень Бернської конвенції підходами до низки принципових питань. Характерною особливістю Всесвітньої конвенції є принцип національного регулювання, котрий передбачає охорону будь-якого твору автора, що є громадянином держави-учасниці Конвенції, незалежно від того, де твір був вперше опублікований. Хоча, зрештою, Всесвітній конвенції так і не вдалося досягти рівня популярності Бернської конвенції, до неї приєдналася значно менша кількість країн.
Міжнародним документом, який регулює діяльність телерадіокомпаній, є Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписана в м. Рим у 1961 р. (набула чинності 18 травня 1964 р.). Зазначена Конвенція є відправною точкою для появи прав, суміжних авторському праву. Ці «суміжні» права стосуються трьох категорій правонаступників:
артистів-виконавців у зв'язку з фіксацією (записами) і ефірною передачею виконання музичного твору (але держави можуть виключати це право, а також виключати аудіовізуальні фіксації);
виробників дисків (фонограм) і відтворення фонограм в ефірному мовленні;
і нарешті, Конвенція визнає право наступного використання створених ними самими програм за організаціями ефірного мовлення.
