| Назва: | Чукотські мотиви |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 9,56 KB |
| Скачувань: | 19 |
Чукотські мотиви
Раніше я вже згадувала про твори Василя Єрошенка, які він написав, надихнувшись своєю мандрівкою у Тундру. За полярне коло поет вирушив у 1929 році (дехто стверджує, що він рятувався від постійного переслідування), туди, де працював його брат ветеринаром. За свідченням самого Єрошенка, тамтешні жителі знали про його приїзд заздалегідь, вони зустрічали його і живо цікавилися ним ще задовго до того, як корабель, на якому плив письменник, причалив до берега. В той час, як у цивілізованому світі людина, підім'ята під Систему, давно стала “гвинтиком”, тут, у “дикунів”, кожен ще був Дивом із цілим широчезним світом всередині, і всі цікавилися всіма, і кожен знав про кожного, навіть якщо між двома чукотськими домами пролягала відстань у десятки і сотні кілометрів. Згадуючи свої перші враження від приїзду в Тундру, Василь Єрошенко писав: “Чем больше разрастаются наши огромные города, центры цивилизации, тем больше умаляется человек, тем скорее становится он обыденным и пошлым, мелким и жалким, наконец, он делается просто микробом, незначительной бациллой, чья жизнь и смерть никого больше не интересует. И важен тогда не сам человек, а его капитал, не его голова, а его карман, не его сердце, а его золото.
Совсем иначе в арктической области северо-восточной Азии, в Тундре чукчей. Этот полярный двенадцатитысячный народец разделен на группы из нескольких человек, живущие на многих тысячах километров тундры, часто на расстоянии в сотни миль друг от друга. Там они учатся любить самого человека, точно оценивать его жизнь, чтить его свободу. Чукча умеет интересоваться своим соседом: близким или дальним, соплеменником или чужестранцем. Он стремится знать каждого человека в тундре; он горд знанием всего о каждом и старается помочь любому во всем добром и честном” .
Звісно ж, Єрошенко цікавився життям сліпих у Тундрі. За його розповідями, від одного лікаря-окуліста, яка проводила обстеження чукчів, він дізнався, що на пару тисяч осіб їй зустрілося лише двоє сліпих. Єрошенко не міг упустити нагоду і не познайомитися з цими незвичайними людьми. Адже він бачив, що життя за полярним колом - це постійна боротьба за виживання, це світ, в якому, згідно із теорією Дарвіна, мав вижити сильніший. То чи правий був Кропоткін, коли писав про те, що взаємодопомога серед тварин також може приміняться і до людей, у яких соціального з гідно з одними теоріями 30% відсотків, а згідно з іншими і того менше - лише 10%! Чи змогли сліпі люди вижити у суворих умовах Півночі, і якщо змогли - то як?
З цими двома сліпими письменник і зустрівся, і ці зустрічі стали поштовхом до написання “Сліпих чукчей” - двох есе (за 14 років Єрошенко додав третє) про життя незрячих у Тундрі. Адже Василь Єрошенко був вражений, шокований від того, що побачив. Сліпі чукчі працювали на рівні з іншими людьми. Тоді для нього стало очевидним те, про що він знав і раніше, але не мав “живих” доказів - що немічними сліпих робить не вада зору, а соціум, який вважає таких неповноцінних людей нездатними до виживання. У його промові від 2 листопада 1917 року, виголошеній перед гостями та родичами учнів школи сліпих у Моулмейні (Бірма, нині Мьянма) зустрічаємо: “В Западной Европе принято считать, что слепые в принципе слабы и немощны, и с целью компенсации этого их учат плавать, кататься на велосипеде, коньках, обучают гребле на лодке. Конечно, это делается для физической закалки слепых, но учителя, стараясь искренне помочь своим ученикам, впадают в крайности. Например, дороги, повороты, лестницы и входы на территориях школ оборудуют различными приспособлениями, чтобы помочь слепым ориентироваться, а в поезде и трамвае принято, чтобы кондуктор непременно помогал им” . Єрошенко гостро засуджував таку турботу, аргументуючи це тим, що з такою опікою сліпий не зможе пересуватися самостійно навіть у великому місті, не кажучи вже про мандрівки незнайомими місцями. На противагу європейським методам навчання сліпих Василь Єрошенко приводить східні методи: наприклад, японські сліпі вчаться у школі на рівні зі зрячими.
Раніше я вже згадувала про твори Василя Єрошенка, які він написав, надихнувшись своєю мандрівкою у Тундру. За полярне коло поет вирушив у 1929 році (дехто стверджує, що він рятувався від постійного переслідування), туди, де працював його брат ветеринаром. За свідченням самого Єрошенка, тамтешні жителі знали про його приїзд заздалегідь, вони зустрічали його і живо цікавилися ним ще задовго до того, як корабель, на якому плив письменник, причалив до берега. В той час, як у цивілізованому світі людина, підім'ята під Систему, давно стала “гвинтиком”, тут, у “дикунів”, кожен ще був Дивом із цілим широчезним світом всередині, і всі цікавилися всіма, і кожен знав про кожного, навіть якщо між двома чукотськими домами пролягала відстань у десятки і сотні кілометрів. Згадуючи свої перші враження від приїзду в Тундру, Василь Єрошенко писав: “Чем больше разрастаются наши огромные города, центры цивилизации, тем больше умаляется человек, тем скорее становится он обыденным и пошлым, мелким и жалким, наконец, он делается просто микробом, незначительной бациллой, чья жизнь и смерть никого больше не интересует. И важен тогда не сам человек, а его капитал, не его голова, а его карман, не его сердце, а его золото.
Совсем иначе в арктической области северо-восточной Азии, в Тундре чукчей. Этот полярный двенадцатитысячный народец разделен на группы из нескольких человек, живущие на многих тысячах километров тундры, часто на расстоянии в сотни миль друг от друга. Там они учатся любить самого человека, точно оценивать его жизнь, чтить его свободу. Чукча умеет интересоваться своим соседом: близким или дальним, соплеменником или чужестранцем. Он стремится знать каждого человека в тундре; он горд знанием всего о каждом и старается помочь любому во всем добром и честном” .
Звісно ж, Єрошенко цікавився життям сліпих у Тундрі. За його розповідями, від одного лікаря-окуліста, яка проводила обстеження чукчів, він дізнався, що на пару тисяч осіб їй зустрілося лише двоє сліпих. Єрошенко не міг упустити нагоду і не познайомитися з цими незвичайними людьми. Адже він бачив, що життя за полярним колом - це постійна боротьба за виживання, це світ, в якому, згідно із теорією Дарвіна, мав вижити сильніший. То чи правий був Кропоткін, коли писав про те, що взаємодопомога серед тварин також може приміняться і до людей, у яких соціального з гідно з одними теоріями 30% відсотків, а згідно з іншими і того менше - лише 10%! Чи змогли сліпі люди вижити у суворих умовах Півночі, і якщо змогли - то як?
З цими двома сліпими письменник і зустрівся, і ці зустрічі стали поштовхом до написання “Сліпих чукчей” - двох есе (за 14 років Єрошенко додав третє) про життя незрячих у Тундрі. Адже Василь Єрошенко був вражений, шокований від того, що побачив. Сліпі чукчі працювали на рівні з іншими людьми. Тоді для нього стало очевидним те, про що він знав і раніше, але не мав “живих” доказів - що немічними сліпих робить не вада зору, а соціум, який вважає таких неповноцінних людей нездатними до виживання. У його промові від 2 листопада 1917 року, виголошеній перед гостями та родичами учнів школи сліпих у Моулмейні (Бірма, нині Мьянма) зустрічаємо: “В Западной Европе принято считать, что слепые в принципе слабы и немощны, и с целью компенсации этого их учат плавать, кататься на велосипеде, коньках, обучают гребле на лодке. Конечно, это делается для физической закалки слепых, но учителя, стараясь искренне помочь своим ученикам, впадают в крайности. Например, дороги, повороты, лестницы и входы на территориях школ оборудуют различными приспособлениями, чтобы помочь слепым ориентироваться, а в поезде и трамвае принято, чтобы кондуктор непременно помогал им” . Єрошенко гостро засуджував таку турботу, аргументуючи це тим, що з такою опікою сліпий не зможе пересуватися самостійно навіть у великому місті, не кажучи вже про мандрівки незнайомими місцями. На противагу європейським методам навчання сліпих Василь Єрошенко приводить східні методи: наприклад, японські сліпі вчаться у школі на рівні зі зрячими.
