1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

«В українській книжці тут велика потреба — писав він з Кубані, — а тутешні книгарі, опріч «Кобзаря» та Котляревського нічого не мають». М. Дикарів заходився коло організації продажу української книжки, а пізніш — «пропонував тутешнім «щирим» посвяткувати Шевченкові роковини роздачею «Кобзаря» бідним і улаштуванням книжної торгівлі. Мені відповіли: «Щож ми будемо самі, коли б ще хто». Після цього закупив він сам «Кобзаря» в кількох примірниках і роздав. Так само зробив і на другій рік, зібравши для того гроші у приятелів та додавши своїх. Те ж саме й третього року. А цей, третій рік, був чи не останній в його житті такому короткому, але так змістовному, так відданому ідеї українського відродження, так вщерть переповненому працею, до якої кликало його національне сумління і свідомість. С Єфремов в «Історії українського письменства», даючи кілька рядків про Т. Зіньківського, згадує й про цю національну українську свідомість М. Дикарева такими словами: «Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренком) та інш. він (Зіньківський) ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства замісць опортуністичного українофільства. Було це наслідком вродженого українського національного інстинкту, що пізніше розвинувся в глибоку національну свідомість. Сприяло тому, крім безпосереднього українського оточення, також знайомство з українською літературою, українськими часописами, як напр., «Зоря» львівська і зрештою — український театр, про вплив якого він згадує так: ...«приїздив до Вороніжа вперше з своєю трупою М. Л. Кропивницький; він, дай Боже йому здоровля! розбуркав мене від духового спокою: я взявся працювати біля українського словаря, а далі вкинувся в етнографію і фонетику української мови. Життє моє, за тими ж самими лихими обставинами, повеселішало, бо я бачу мету життя свого, побачив ту «суспільну діяльність», що за часів школи десь ховалася в далекім тумані; я побачив, що я можу зробити хоч крихту користи для рідної Матері-України, про котру я забув того часу, коли був у школі. Таким чином я уважаю Кропивницького своїм хрещеним батьком і довіку дякуватиму йому за своє духове відродження».

І. Череватенко. Та не сам М. Дикарів був під цю пору на Подоню. Мав він поплечників в українській національній праці серед місцевого населення. З них в першу чергу треба згадати І. Ч е р е в а т е н к а. Був це селянин слободи Росош Острогозького повіту (в той час), мрією якого повсякчас була народня освіта. Освіту дістав він у реальній школі, а потім віддався господарству. Разом з тим провадив інтенсивну працю ширення української книжки серед народу. Це його впертим старанням сталося, між іншим, те, що видавництво «Посредника» погодилося видавати для народу книжки українською мовою. Це був він, що заклав фонд для видання українських популярних книжок, склавши 1.000 карб, на руки Б. Грінченка. А коли у грудні 1894. року він вмер брати його продовжували його працю, часто в порозумінні з М. Дикаревим. Ця праця не лишилася без наслідків. Українська книжка, а з нею й українська національна свідомість чимдалі тим все глибше пускали свої коріння в народ, речниками якого в пізніших роках виступили поодинокі представники місцевого селянства й інтелігенції. К. Сопляк (К. Меженський). Одним з тих речників і працьовників в початках 1900. років і аж до революції 1917. року був К. Сопляк (К. Меженський), що походив з слоб. Меженки Острогозького повіту. Вже під час першої революції 1905. року імя К. Сопляка пролетіло цілим повітом у звязку з виступами його на вічах та різних зборах з домаганням української школи та винесенням у цій справі відповідних постанов. Пізніш його голос чути було зі сторінок українських часописів, до яких він писав із заслання («Украинская Жизнь», «Маяк», тощо). Тут читач міг знайти чимало відомостів про рідний край автора, про національну думку, що прокидалася серед його земляків. Зокрема звертає на себе увагу одна з тих статей, що, маючи до певної міри автобіографічний характер, подає чимало матеріялу щодо ролі чужої школи в українському житті та шляхів національного освідомлення. Це стаття п. н. «Вне родной культури», писана на засланні (г. Пудож, Олонецька губ.) й опублікована на сторінках «Украинской Жизни» ч. 7/8., 1912.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16