1 2 3

Село Сошників, де народилася 19 верес¬ня 1929 року Єлизавета Федорівна Ми-ронова і де пройшли її дитячі та юнацькі роки, як і вся Київщина, як і вся Україна, багате талантами: співучістю і барви¬стими вишивками славляться його дівча¬та. Сошниківці охоче і багато читають — у колгоспі є гарна бібліотека — і водно¬час у селі дотепер зберігаються старо¬винні легенди, слов'янські звичаї. «Я ба¬чу диво,— розповідає Є. Миронова,— у трьох кінцях мого села стоять високі, ледь не до неба, молоденькі «віхи». Це за ніч звели їх хлопці, а дівчата уквіт¬чали шовковою травою, м'ятою луговою, квітами троянд та стрічками. Біля «віхи» кружляють у хороводі, немов ластівки, дівчата, сюди йдуть молодиці з дітками і бабусі, сюди іду і я — маленька частка тебе, великий мій рід, мій народ». Найбільше хотілося дівчині стати худож¬ницею. Це бажання підтримувала мати, яка сама у вільну годину вишивала, ма¬лювала. Шану до материнського серця, материнських рук художниця зберегла назавжди. «Я брала квачики, кольорову глину,— згадує майстриня,— і малювала всюди, де було вільне місце. Інколи мати лупцювала мене за те, що псую стіни, а згодом взяла за руку, дала лозову ло¬мачку і вивела на стежку, оповиту по бо¬ках густим моріжком. «Оце малюй, що хочеш, а якщо навчишся того доброго, тоді дозволю в хаті». Я стояла і суму¬вала, пролетіла бджола, вдарилась об мою руку і сховалась у величезному, не¬наче решето, соняшнику, який тягся до сонця у мене над самою головою. Так вперше почалися мої творчі муки і моє перше пізнання навколишнього світу». Згодом мати віддала донці подоли ста¬рих сорочок, на яких Ліза малювала спо¬чатку рослинними, а потім олійними фар¬бами. Вже малювала людям < на замов¬лення» — кому декоративне панно, кому рушник, кому пейзаж. Кожен, хто буду¬вав нову хату, замовляв дівчині панно, щоб щастило у новій оселі. Популяр¬ність народної художниці зростала. Є. Миронова пройшла складний і диво¬вижний шлях: від нікому невідомої сіль¬ської художниці, що дарувала у хати од¬носельчан нехитру, але яскраву радість, до визнаного майстра, члена Спілки ху¬дожників Радянського Союзу, учасника республіканських, всесоюзних та зару¬біжних виставок.

Ранні роботи — це намальовані на папе¬рі або полотні квіти, казкові птахи. Вони цілком перебувають у руслі традицій на¬родних розписів і так званих «мальовок». Композиції будуються на контрастному зіставленні білого тла, котре нагадує сті¬ни щойно побіленої хати,— і невичерпної розмаїтості кольорів: червоних, синіх, зе¬лених, жовтих. Основне образне наванта¬ження тут припадає на колір — він має величезну силу емоційного впливу. Кві¬ти, що їх охоче малює Є. Миронова — малопелюсткові, вони схожі на рожу — улюблену квітку українського села. Такі декоративні квіти вкрашають і ювелірні вироби часів Київської Русі. Поворотним у творчості художниці став 1967 рік, коли вона разом з групою жи¬вописців працювала у Будинку творчості художників «Седнів» біля Чернігова. По¬глиблюється й ускладнюється зміст її творів. Вона сміливіше починає вводити до композицій зображення людей, тва¬рин. Охоче малює архітектуру, седнівські пейзажі. Старовинна розлога липа — Шевченківська липа,— під якою любив відпочивати Кобзар під час перебування у маєтку Лизогубів,— завжди привер¬тала увагу живописців. Художниця ж побачила в старій липі — за її власним висловом — «історичний архівний доку¬мент»,— серцем відчула, скільки подій пережило дерево. Звідси народився і його узагальнений образ — з вузлувати¬ми борозенками кори і молодою парос¬тю — символом безкінечного оновлення. А ось інший пейзаж, теж писаний з на¬тури — «Козацька церква у Седневі» — цінна пам'ятка української дерев'яної ар¬хітектури XVII століття. Фантазія Є. Миронової оживила старовинну будо¬ву, дбайливо вибілила і прикрасила сті¬ни, зробила її святковою і веселою. Поряд з цією ожилою архітектурою зовсім природні стрункі козаки і їхні баскі коні.

1 2 3