| Назва: | Наслідки економічної кризи 30-х років XX століття для країн Західної Європи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 32,45 KB |
| Скачувань: | 150 |
В кінці 20-х - початку 30-х років, у зв'язку з світовою економічною кризою, що розвернулася, західні країни зупинили інвестиції в німецьку економіку, передбачені планом Дауеса. Уряд Німеччини звернувся до країн-переможниць з проханням полегшити їй тягар репарацій. В серпні 1929 р. і в січні 1930 р. були проведені репара¬ційні конференції з метою встановлення нових пільг для Німеччини. Один з авторів плану Дауеса, президент електро¬технічного тресту Моргана О. Юнг, запропонував проект ріше¬ння репараційної проблеми, який був прийнятий за основу. Таким чином, план Дауеса був замінений новим репараційним планом – планом Юнга. Він встановлював розмір щорічних платежів з 1929 р. на найближчі 37 років в 2 млрд марок, а загальний об'єм репарацій обмежувався сумою в 113,9 млрд марок. При цьому єдиними джерелами репараційних платежів залишалися державний бюджет і прибуток від залізниць Німеччини.
Світова економічна криза 1929- 1933 рр., що насувалася, по суті звела нанівець реалізацію плану Юнга. Посилилася регламентація репараційних платежів, а в червні 1931 р. президент США Г. Гувер запропонував припинити пла¬тежі на рік. Це означало відміну плану Юнга.[1]
Німеччина встановила європейський рекорд за рівнем безробіття. До початку 1933 р., за офіційними даними, число безробітних наближалося до 9 млн чоловік, що складало половину осіб найманої праці. Мізерні виплати по безробіттю одержували близько 20 % їх загального числа. Безробітними люди були по два-чотири роки. Їх сім'ї прирікалися на повільне вмирання. Не випадково щорічно в середньому 21 тис. людина в рік кінчали життя самогубством.
Під час кризи постраждали всі верстви населення. Обіг ремісничого виробництва скоротився з 20 млрд ма¬рок в 1928 р. до 10,9 млрд марок в 1932 р., обіг дрібної торгівлі зменшився за той же період з 36,3 млрд до 23 млрд марок. В той же час чисельність вказаних верств населення була достатньо велика: 5 млн чоловік, а разом з сім'ями - 12 - 13 млн. Під впливом промислової кризи заглиблювався і сільськогосподарська. [3]
4. Економічна політика урядів щодо подолання кризи:
а) План економії англійського банкіра Дж. Мея і його реалізація урядом країни. В умовах економічної кризи, що почалася, уряд Англії шукав можливості додаткових доходів державного бюджету. З цією ці¬лю Міністерство фінансів вже в бюджеті 1930 р. значно збільшило прямі податки, включаючи податок на прибуток, а також непрямий податок на пиво. Подальше погіршення фінансового положення країни і наростаюча нестійкість фунта стер¬лінгів привели до того, що іноземні утримувачі короткострокових внесків в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту. А це привело до зменшення золотого запасу країни. Природно, все це вимагало від уряду рішучих дій.
Але, на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта, направлено¬го на державне втручання в економіку, уряд Англії не ставив задач збільшення зайнятості або порятунок промисловості. Єдиною функцією його вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі і кредиту, що створився. Ідеї Кейнса про державне регулювання економіки, які в цей час тільки розроблялися, ще не оволоділи урядом Англії, який відкидав експерименти в області суспільних витрат. Та і сам Кейнс ще не був готовий відкрито відстоювати незбалансований бюджет.
В цих умовах в березні 1931 р. була створена королівська Комісія з національної економії на чолі з крупним бан¬кіром Дж. Меєм. Комісія повинна була вивчити економічне положення країни і виробити відповідні рекомен¬дації. В липні 1931 р. була опублікована доповідь Комісії.
Поворот в антикризовій політиці отримав обґрунтування в доповіді Королівської Комісії.[4]
Доповідь аналізувала фінансове положення країни і да¬вала прогноз очікуваного бюджетного дефіциту. Оцінки Коміс¬ії базувалися на найбільш песимістичних пропозиціях про зростання державних витрат, внаслідок чого був передбачений дефіцит в 120 млн фунтів стерлінгів в рік.
Висновки Комісії Мея зводилися до необхідності зменшення державних витрат і використання національ¬ного прибутку для направлення засобів в галузі, що забезпечують соціальну справедливість і поліпшують економічну структуру країни. Передбачалося збільшити прямі і непрямі податки на 24 млн фунтів стерлінгів, скоротити державні витрати на 96 млн фунтів стерлінгів, причому дві третини доводилося на зменшення виплат безробітним.[1]
Керуючись ліберальними принципами, новий англійський уряд спершу намагався посилити пряме втручання, намагаючись зберегти перш за все стійкість фінансової системи держави за рахунок забезпечення бюджетної рівноваги.[4]
Світова економічна криза 1929- 1933 рр., що насувалася, по суті звела нанівець реалізацію плану Юнга. Посилилася регламентація репараційних платежів, а в червні 1931 р. президент США Г. Гувер запропонував припинити пла¬тежі на рік. Це означало відміну плану Юнга.[1]
Німеччина встановила європейський рекорд за рівнем безробіття. До початку 1933 р., за офіційними даними, число безробітних наближалося до 9 млн чоловік, що складало половину осіб найманої праці. Мізерні виплати по безробіттю одержували близько 20 % їх загального числа. Безробітними люди були по два-чотири роки. Їх сім'ї прирікалися на повільне вмирання. Не випадково щорічно в середньому 21 тис. людина в рік кінчали життя самогубством.
Під час кризи постраждали всі верстви населення. Обіг ремісничого виробництва скоротився з 20 млрд ма¬рок в 1928 р. до 10,9 млрд марок в 1932 р., обіг дрібної торгівлі зменшився за той же період з 36,3 млрд до 23 млрд марок. В той же час чисельність вказаних верств населення була достатньо велика: 5 млн чоловік, а разом з сім'ями - 12 - 13 млн. Під впливом промислової кризи заглиблювався і сільськогосподарська. [3]
4. Економічна політика урядів щодо подолання кризи:
а) План економії англійського банкіра Дж. Мея і його реалізація урядом країни. В умовах економічної кризи, що почалася, уряд Англії шукав можливості додаткових доходів державного бюджету. З цією ці¬лю Міністерство фінансів вже в бюджеті 1930 р. значно збільшило прямі податки, включаючи податок на прибуток, а також непрямий податок на пиво. Подальше погіршення фінансового положення країни і наростаюча нестійкість фунта стер¬лінгів привели до того, що іноземні утримувачі короткострокових внесків в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту. А це привело до зменшення золотого запасу країни. Природно, все це вимагало від уряду рішучих дій.
Але, на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта, направлено¬го на державне втручання в економіку, уряд Англії не ставив задач збільшення зайнятості або порятунок промисловості. Єдиною функцією його вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі і кредиту, що створився. Ідеї Кейнса про державне регулювання економіки, які в цей час тільки розроблялися, ще не оволоділи урядом Англії, який відкидав експерименти в області суспільних витрат. Та і сам Кейнс ще не був готовий відкрито відстоювати незбалансований бюджет.
В цих умовах в березні 1931 р. була створена королівська Комісія з національної економії на чолі з крупним бан¬кіром Дж. Меєм. Комісія повинна була вивчити економічне положення країни і виробити відповідні рекомен¬дації. В липні 1931 р. була опублікована доповідь Комісії.
Поворот в антикризовій політиці отримав обґрунтування в доповіді Королівської Комісії.[4]
Доповідь аналізувала фінансове положення країни і да¬вала прогноз очікуваного бюджетного дефіциту. Оцінки Коміс¬ії базувалися на найбільш песимістичних пропозиціях про зростання державних витрат, внаслідок чого був передбачений дефіцит в 120 млн фунтів стерлінгів в рік.
Висновки Комісії Мея зводилися до необхідності зменшення державних витрат і використання національ¬ного прибутку для направлення засобів в галузі, що забезпечують соціальну справедливість і поліпшують економічну структуру країни. Передбачалося збільшити прямі і непрямі податки на 24 млн фунтів стерлінгів, скоротити державні витрати на 96 млн фунтів стерлінгів, причому дві третини доводилося на зменшення виплат безробітним.[1]
Керуючись ліберальними принципами, новий англійський уряд спершу намагався посилити пряме втручання, намагаючись зберегти перш за все стійкість фінансової системи держави за рахунок забезпечення бюджетної рівноваги.[4]