| Назва: | Наслідки економічної кризи 30-х років XX століття для країн Західної Європи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 32,45 KB |
| Скачувань: | 150 |
Світова економічна криза (1929-1933) охопила і Англію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи був вельми сильним. Вже в кінці 1929 р. різко загострилася пробле¬ма реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, нагромаджувалися непродані товари, по¬чалось швидке зниження цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % в порівнянні з рівнем 1929 р. А в окремих галузях воно було ще біль¬шим. Так, виробництво чавуну впало на 53 %, суднобудування скоротилося у вісім разів. В результаті кризи ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 %, що привело до ро¬зорення багатьох фермерів. Число безробітних в країні достиг¬ло 3 млн чоловік, що складало 22 % від загальної чисельності робітників.[1]
Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об’єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникло і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них „Англо-голландський нафтовий трест”, „Англо-іранська нафтова компанія”.[2]
У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження „лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи провадилися в 1929-1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною.[2] Криза у Франції виявилася особливо затяжкою і продовжувалася до 1936 р. Загальний рівень промислового виробництва впав на одну третину, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі - на 60 %. В країні розорилося 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній, чимало великих монополій.[1] Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало1 млн безробітних. Рівень життя народу знизився втроє.[2]
Вихід з кризи французький уряд бачив в ре¬формуванні економіки шляхом посилення її державного регулювання, використовуючи вже відому до цього часу тео¬рію Д.М. Кейнса. Політика державного регулювання економіки, що тоді проводилася, отримала назву дирижизму. Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.
По відношенню до підприємств військово-промислового комплексу французький уряд проводив політику державних замовлень, надавав їм кредити, забезпечив податковими і митними пільгами. Була розроблена і со¬ціальна програма допомоги безробітним.
Економічна криза різко загострила соціально-еконо¬мічні проблеми, і як наслідок виникла тенденція до фа¬шизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Найбільш активно їй протистояли ліві партії і рухи. Загроза фа¬шизму сприяла консолідації лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії. Його пер¬шою крупною акцією була сумісна участь комуністів і соціалістів в придушенні путчу, зробленого в лютому 1934 р. членами фашистських організацій «Вогненні хрести» де ля Долі, «Аксьон франсез», «Патріотична ліга».[1]
З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Уряду довелося націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском „голодних походів” страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.[2]
Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об’єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникло і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них „Англо-голландський нафтовий трест”, „Англо-іранська нафтова компанія”.[2]
У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження „лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи провадилися в 1929-1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною.[2] Криза у Франції виявилася особливо затяжкою і продовжувалася до 1936 р. Загальний рівень промислового виробництва впав на одну третину, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі - на 60 %. В країні розорилося 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній, чимало великих монополій.[1] Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало1 млн безробітних. Рівень життя народу знизився втроє.[2]
Вихід з кризи французький уряд бачив в ре¬формуванні економіки шляхом посилення її державного регулювання, використовуючи вже відому до цього часу тео¬рію Д.М. Кейнса. Політика державного регулювання економіки, що тоді проводилася, отримала назву дирижизму. Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.
По відношенню до підприємств військово-промислового комплексу французький уряд проводив політику державних замовлень, надавав їм кредити, забезпечив податковими і митними пільгами. Була розроблена і со¬ціальна програма допомоги безробітним.
Економічна криза різко загострила соціально-еконо¬мічні проблеми, і як наслідок виникла тенденція до фа¬шизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Найбільш активно їй протистояли ліві партії і рухи. Загроза фа¬шизму сприяла консолідації лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії. Його пер¬шою крупною акцією була сумісна участь комуністів і соціалістів в придушенні путчу, зробленого в лютому 1934 р. членами фашистських організацій «Вогненні хрести» де ля Долі, «Аксьон франсез», «Патріотична ліга».[1]
З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Уряду довелося націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском „голодних походів” страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.[2]