| Назва: | Формування теоретичних джерел сучасного соціал-реформізму в 20-30-х рр. ХХ ст |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 24,3 KB |
| Скачувань: | 16 |
Економічна політика в країні в міжвоєнний період (1920- 1930-ті pp.) будувалась на принципі невтручання держави в еконо¬міку, макроекономічного саморегулювання. Але ще 1929 p. група американських учених виступила з різкою критикою неокласичної орієнтації економічної політики, указуючи на те, що монополізація виробництва несумісна з політикою державного невтручання, вона призведе до кризи, яку неможливо пояснити з маржиналістських позицій.
На несумісність науково-технічних перетворень та лібераль¬но-індивідуалістської поведінки суб'єктів господарювання вка¬зували, зокрема, економіст Ч. Бірд і філософ Д. Дьюї. Вони вважа¬ли, що суто американський економічний індивідуалізм став галь¬мом на шляху розвитку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в економіку не розглядатиметься як втручання в індивідуальні свободи. Така «соціальна революція» матиме наслідком створення суспільства «третього, суто американського типу» (не соціалістичного і не фа¬шистського).
Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підро¬зділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з ре¬формування й регулювання суспільної економіки. Група зосереди¬лась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «аме¬риканської демократичної традиції».
Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на кот¬рій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо роз¬винутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки - інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.
Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зо¬крема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного жит¬тя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.
Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта¬бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зупинилось.
Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базу¬валася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.
За основу економічної програми було взято кейнсіанську еконо¬мічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів - Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.
Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного плануван¬ня, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіта¬лів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну при¬роди власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація вироб¬ництва потребує втручання держави в економіку у формі плануван¬ня. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для при¬мусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боро¬тьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).
Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для дер¬жавного управління економікою.
На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до¬ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші аме¬риканські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «еко¬номіки попиту», від саморегулювання до державного управління.
На несумісність науково-технічних перетворень та лібераль¬но-індивідуалістської поведінки суб'єктів господарювання вка¬зували, зокрема, економіст Ч. Бірд і філософ Д. Дьюї. Вони вважа¬ли, що суто американський економічний індивідуалізм став галь¬мом на шляху розвитку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в економіку не розглядатиметься як втручання в індивідуальні свободи. Така «соціальна революція» матиме наслідком створення суспільства «третього, суто американського типу» (не соціалістичного і не фа¬шистського).
Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підро¬зділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з ре¬формування й регулювання суспільної економіки. Група зосереди¬лась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «аме¬риканської демократичної традиції».
Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на кот¬рій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо роз¬винутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки - інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.
Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зо¬крема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного жит¬тя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.
Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта¬бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зупинилось.
Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базу¬валася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.
За основу економічної програми було взято кейнсіанську еконо¬мічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів - Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.
Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного плануван¬ня, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіта¬лів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну при¬роди власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація вироб¬ництва потребує втручання держави в економіку у формі плануван¬ня. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для при¬мусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боро¬тьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).
Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для дер¬жавного управління економікою.
На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до¬ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші аме¬риканські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «еко¬номіки попиту», від саморегулювання до державного управління.