| Назва: | Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV - перша половина ХУП ст.) |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 28,71 KB |
| Скачувань: | 97 |
Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщина" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").
Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки
І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).
Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.
Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.
За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.
Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.
Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.
Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.
Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.
Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.
У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.
Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки
І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).
Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.
Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.
За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.
Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.
Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.
Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.
Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.
Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.
У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.