| Назва: | Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV - перша половина ХУП ст.) |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 28,71 KB |
| Скачувань: | 97 |
Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.
Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі.
Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.
Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин - вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.
Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки.
"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.
Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями.
Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.
Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі.
Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.
Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин - вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.
Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки.
"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.
Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями.
Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.