| Назва: | Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI- ХVІІІ ст.) |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 45,25 KB |
| Скачувань: | 35 |
Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII - XVIII ст. змінилося майнове становище селян. За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. У першій чверті XVIII ст. площа орних земель селянських господарств коливалася від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей - від 4 до 40 десятин.
Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII - на початку XVIII ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на користь державця.
Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.
Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII - протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.
У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.
Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.
Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII - на початку XVIII ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на користь державця.
Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.
Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII - протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових повинностей.
У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні, "Жалувана грамота дворянству" (1785 р.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.