1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Порівняно з ФРН стратегія відбудови в Італії мала менш структурований та комплексний характер. Низькі витрати на робочу силу, ціна якої в промисловості становила у 1948р. близько 20% рівня США, дозволили цій країні тривалий період забезпечувати розвиток національної промисловості на тлі обмеженого попиту внаслідок скорочення витрат державного бюджету та кредитних рестрикцій. Наявність такої значної конкурентної переваги було посилено спеціальними заходами зі збільшення експорту, обсяги якого у 1951-1957рр. зросли у півтора рази [6, с.50]. Однак відмова від засобів бюджетного та кредитного регулювання не надавала державі засобів дієвого впливу на розподіл отриманих підприємствами високих прибутків. Це загальмувало розв'язання актуальних проблем як у технологічній, так і у регіональній економічних структурах, і примусило італійський уряд з 1955р. розширити кредитну експансію з метою фінансування програми розвитку півдня країни.

Невирішеність питань технологічної структури, непослідовність та некомплексність заходів економічної стратегії у 1963р. знову призвели до посилення інфляційних тенденцій та спаду у промисловості. Це змусило державу переглянути комплекс засобів здійснення економічної політики і перейти до активнішого та адресного втручання в економіку. Останнє, зокрема, набуло вигляду "асистенціалізму" - всебічної підтримки підприємств на усіх етапах відтворення. Держава стимулювала розширення взаємозв'язків сільгосппідприємств із суміжними галузями, підтримувала дрібних сільгоспвиробників. Така переорієнтація державної політики відбилася, зокрема і на частці державних витрат у ВВП, що у 1964-1969рр. зросла порівняно з 1961-1963рр. з 30,9% до 38,7% [6, c.116].

На вiдмiну вiд зазначених країн, Францiя у повоєннi роки обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш.деГолля: "Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залiзний нашийник на нацiю, а в тому, щоб керувати її еволюцiєю". Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 40-хроків було націоналізовано 4 провiдні банки, 34 страховi компанiї [2, с.63], утворено кiлька державних трестiв, що встановили контроль у вугiльнiй, газовiй, електроенергетичнiй промисловостi, на залiзничному транспортi. Обраний шлях виявився ефективним, оскiльки темпи вiдбудови у нацiоналiзованих галузях були вдвiчi вищими, нiж у цiлому по промисловостi [3, с.131].

Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася у цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості. Через те, що у зруйнованому війною економічному середовищі багато підприємств втратили прибутковість, деякі бізнесмени вважали викуп порятунком від неминучого банкрутства. Процес націоналізації розпочався з фінансових структур, тому стало можливим підтримувати відносну стабільність грошової системи.

Деголлiвська полiтика "дирижизму", крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподiл коштiв, створення системи централiзованого планування, участь робiтникiв у справах компанiй, а з 1967р. було запроваджено обов'язкову участь робiтникiв великих компанiй у прибутках. З 1947р. розпочалася розробка п'ятирiчних планiв - національних програм, що визначали прiоритети та стратегiю розвитку економiки. Національні програми 1947-1952рр. та 1953-1957рр. було спрямовано насамперед на відбудову та структурну перебудову народного господарства. Засоби виконання цих програм модифікувалися залежно від стану ринкових регуляторів. У серединi 60-хроків поширилася практика держзамовлень, а у 60-70-х роках - полiтика укладення угод мiж державою та пiдприємствами щодо досягнення планових показникiв пiд надання державою ресурсiв.

Таким чином, у повоєннi десятирiччя Нiмеччинi та Італії поєднанням грошової, промислової та соцiальної полiтик, встановленням реального зв'язку виробництва і споживання, ефективностi та справедливостi вдалося спрямувати активнiсть економічних суб'єктів у позитивне русло i узгодити їхні iнтереси із стратегічною метою - побудовою потужної розвиненої держави. У 50-60-хроках темп зростання ВВП у ФРН становив 7,8%, в Італії - 5,8%, що значно вище, ніж у цілому в Європі [1, с.32]. Слід зазначити, що завдяки наявності чіткої концепції економічної стратегії відбудовчі процеси у Німеччині мали значний успіх, а в Італії через непослідовність у проведенні економічних реформ були менш виразними.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10