| Назва: | Трансформація форм власності і перехід до соціальної |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 46,89 KB |
| Скачувань: | 100 |
Життя довело, що таке тлумачення процесів реально усуспільнення наприкінці ХХ ст. далеке від дійсності. Як переконує досвід, нині уже не можна зводити виробничі відносини тільки до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. Адже в розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибоких змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла. Навпаки, індивідуальна приватна власність і раніше, і нині має значне поширення в розвинених країнах. Вона пов’язана насамперед з малим бізнесом. Для неї характерне поєднання власності та управління. Проте слід визначати, що частка підприємств з цією формою власності у виробництві продукції і в сільському господарстві, у торгівлі і будівництві, у сфері послуг, де ця форма власності є досить поширеною, все ж незначна. При цьому її підприємствами належить значна роль у забезпеченні населення високоякісними і дешевими побутовими послугами, ремонтно-будівельними роботами, продукцією «місцевої» промисловості тощо. [12, с. 73]
Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни. Власність – об’єктивно-суб’єктивна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб’єкта, тобто того, кому належать об’єкти власності. Суб’єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи – різного роду колективні об’єднання й організації, а також держава. Об’єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо. [7, с. 126]
Оскільки власність має економічний зміст і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форми права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.
Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.
Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.
Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загально федеральної, регіональної, муніципальної.
За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну. [7, с. 127]
Важко знайти в суспільствознавстві більш дискусійну проблему, ніж роль та значення приватної власності.
Приватна власність – це такі відносини, коли економічний суб’єкт становить до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з’єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини. Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути поняттям спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.
Види власності – акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи. [7, с. 129]
Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни. Власність – об’єктивно-суб’єктивна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб’єкта, тобто того, кому належать об’єкти власності. Суб’єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи – різного роду колективні об’єднання й організації, а також держава. Об’єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо. [7, с. 126]
Оскільки власність має економічний зміст і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форми права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.
Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.
Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.
Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загально федеральної, регіональної, муніципальної.
За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну. [7, с. 127]
Важко знайти в суспільствознавстві більш дискусійну проблему, ніж роль та значення приватної власності.
Приватна власність – це такі відносини, коли економічний суб’єкт становить до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з’єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини. Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути поняттям спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.
Види власності – акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи. [7, с. 129]