| Назва: | Театр |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 43,37 KB |
| Скачувань: | 70 |
Садовський умів вивести народну драму так, що вона викликала враження дійсності, а його гуртові яви просто хапали за очі своєю життєвою правдою. Садовський показав ще галичанам, як співається народна пісня. Ті, які його чули, не в силі забути його співів «Ой наступила та чорна хмара» або «Максим козак Залізняк»; ці його пісні в міському театрі демонстраційно оплескували навіть намісник Потоцький і маршалок Бадені .
Про тодішні виступи Заньковецької багато писати не доведеться. Це була артистка на велетенську міру Сари Бернар. Вона творила високомистецькі постаті, постаті, повні правди, сили і краси.
Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. «Бесіда» віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу — то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав.
Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри. Бо коли знялася буря, Сірецький першим опинився на фронті, і не судилося йому з війни повернутися. Згинув він під Стриєм і там похований.
Воєнна хуртовина захопила театр у Борщеві, де окупаційна влада заборонила продовжувати вистави. Згодом недобитки театру прибилися до Львова. Тут спроби давати українські вистави не повелися — знову з цензурних оглядів. Зате в Тернополі, що найдовше залишався під російською владою, Лесь Курбас організував окрему трупу, яка уладжувала «Тернопільські театральні вечори», а участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди».
Повоєнні роки. Листопадовий зрив, бої за Львів і відступ наших військ зачинили двері від святинь усяких муз. Наші актори опинилися поза Львовом. Тільки під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». Душею товариства були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу дружини входили Зубрицький, Демчук, Рубчак, Бортник, Бенцаль. Ставили «Молоду кров» Винниченка, оновили «Суєту» Карпенка-Карого, давали дармові вистави для війська, для поранених стрільців, на користь Українського Червоного Хреста і т. д.
Пізніше в Станіславі було організовано другий театр — «Український Чернівецький театр». Створено його з тієї частини театру, яка відлучилася від театру «Бесіди» під управою Рубчакової. Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Румунський наїзд на Буковину поставив театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила грати по-українськи, а акторам дала дозвіл на проїзд у Галичину під умовою, що більше не повернуться. Таким чином «Чернівецький театр» опинився у Станіславі. В цьому театрі були Лесь Розлуцький, Осиповичева, Демчишин, Левицькі, Філомена Лопатинська, К. Пилипенко, Козак-Вірленська, О. Польовий та ін. Театр грав постійно в залі Монюшча до травня 1919 р., себто до часу, коли під проводом Й. Стадника постав державний театр ЗУНР.
У час, коли війська Директорії (1919) мусили під напором більшовицької армії відступити з-за Збруча на Галицьку землю, з ними приїхала й громадка наддніпрянських акторів: М. Садовський, Борисоглібська, Іванова й ін. Садовський зібрав гурт і дав кілька вистав.
За польської влади знову відживає театр «Бесіди» (в 1922 р.). Підприємство перейняв д-р Бр. Овчарський. У Львові з’явився довголітній артист російських і українських сцен О. Загаров, що взявся за організацію нашого театру. Він був представником неореалістичного напряму і своєю короткою усильною працею вказав нашому театрові новий шлях. Вся вага, значення й заслуги Загарова — головно в його режісерії. Своєю мистецькою постановою таких творів, як «Тартюф» Мол’єра, «Візник Геншель» Гауптмана, «У пристані» Енгля, він зацікавив під режисерським оглядом не лише українські кола у Львові. Загаров залишив по собі пам’ять талановитого творчого режисера, який не лише розумів і відчував твір автора, а й умів віднайти у ньому загальний стан, настрій всього твору й його окремих моментів, умів підібрати темп, потрапити в стиль та об’єднати всі творчі сили в мистецьку згармонізовану цілість. Незвичайно талановитою його співробітницею була Марія Морська. В 1922 р. «Бесіда» відмовилася вести театр, і тоді Загаров виїхав на Закарпаття.
Про тодішні виступи Заньковецької багато писати не доведеться. Це була артистка на велетенську міру Сари Бернар. Вона творила високомистецькі постаті, постаті, повні правди, сили і краси.
Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. «Бесіда» віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу — то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав.
Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри. Бо коли знялася буря, Сірецький першим опинився на фронті, і не судилося йому з війни повернутися. Згинув він під Стриєм і там похований.
Воєнна хуртовина захопила театр у Борщеві, де окупаційна влада заборонила продовжувати вистави. Згодом недобитки театру прибилися до Львова. Тут спроби давати українські вистави не повелися — знову з цензурних оглядів. Зате в Тернополі, що найдовше залишався під російською владою, Лесь Курбас організував окрему трупу, яка уладжувала «Тернопільські театральні вечори», а участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди».
Повоєнні роки. Листопадовий зрив, бої за Львів і відступ наших військ зачинили двері від святинь усяких муз. Наші актори опинилися поза Львовом. Тільки під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». Душею товариства були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу дружини входили Зубрицький, Демчук, Рубчак, Бортник, Бенцаль. Ставили «Молоду кров» Винниченка, оновили «Суєту» Карпенка-Карого, давали дармові вистави для війська, для поранених стрільців, на користь Українського Червоного Хреста і т. д.
Пізніше в Станіславі було організовано другий театр — «Український Чернівецький театр». Створено його з тієї частини театру, яка відлучилася від театру «Бесіди» під управою Рубчакової. Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Румунський наїзд на Буковину поставив театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила грати по-українськи, а акторам дала дозвіл на проїзд у Галичину під умовою, що більше не повернуться. Таким чином «Чернівецький театр» опинився у Станіславі. В цьому театрі були Лесь Розлуцький, Осиповичева, Демчишин, Левицькі, Філомена Лопатинська, К. Пилипенко, Козак-Вірленська, О. Польовий та ін. Театр грав постійно в залі Монюшча до травня 1919 р., себто до часу, коли під проводом Й. Стадника постав державний театр ЗУНР.
У час, коли війська Директорії (1919) мусили під напором більшовицької армії відступити з-за Збруча на Галицьку землю, з ними приїхала й громадка наддніпрянських акторів: М. Садовський, Борисоглібська, Іванова й ін. Садовський зібрав гурт і дав кілька вистав.
За польської влади знову відживає театр «Бесіди» (в 1922 р.). Підприємство перейняв д-р Бр. Овчарський. У Львові з’явився довголітній артист російських і українських сцен О. Загаров, що взявся за організацію нашого театру. Він був представником неореалістичного напряму і своєю короткою усильною працею вказав нашому театрові новий шлях. Вся вага, значення й заслуги Загарова — головно в його режісерії. Своєю мистецькою постановою таких творів, як «Тартюф» Мол’єра, «Візник Геншель» Гауптмана, «У пристані» Енгля, він зацікавив під режисерським оглядом не лише українські кола у Львові. Загаров залишив по собі пам’ять талановитого творчого режисера, який не лише розумів і відчував твір автора, а й умів віднайти у ньому загальний стан, настрій всього твору й його окремих моментів, умів підібрати темп, потрапити в стиль та об’єднати всі творчі сили в мистецьку згармонізовану цілість. Незвичайно талановитою його співробітницею була Марія Морська. В 1922 р. «Бесіда» відмовилася вести театр, і тоді Загаров виїхав на Закарпаття.