| Назва: | Художня культура періоду Реформації |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 5,6 KB |
| Скачувань: | 103 |
Художня культура періоду Реформації
У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі - бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. barocco - дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ - сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598-1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від¬родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас¬тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які
символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій - втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу¬ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра¬жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара¬ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537-1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577-1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак¬ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис¬тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро¬дою класицизм (від лат. classicus - зразковий), який пе¬режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб¬солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Ґрунтуючись на принципах філософського, раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра¬ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по¬діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, - коме¬дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі¬шування трагічного і комічного, величного і простого, су¬воро дотримувався закон "трьохєдностей" -дії, часу, міс¬ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо¬в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас¬тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622-1673), який ут¬вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур¬но-світоглядні явища перехідного періоду - від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах “високого” і “низького”, “духовного” і “матеріального”, “спокою” і “екстазу”. Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.
Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі.
У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі - бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. barocco - дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ - сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598-1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від¬родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас¬тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які
символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій - втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу¬ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра¬жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара¬ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537-1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577-1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак¬ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис¬тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро¬дою класицизм (від лат. classicus - зразковий), який пе¬режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб¬солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Ґрунтуючись на принципах філософського, раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра¬ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по¬діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, - коме¬дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі¬шування трагічного і комічного, величного і простого, су¬воро дотримувався закон "трьохєдностей" -дії, часу, міс¬ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо¬в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас¬тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622-1673), який ут¬вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур¬но-світоглядні явища перехідного періоду - від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах “високого” і “низького”, “духовного” і “матеріального”, “спокою” і “екстазу”. Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.
Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі.
