1 2 3 4

Це пoяснюється тим, що, незважаючи на разючу змiну полiтичного статусу України її статус в росiйськiй свiдомостi помiтних змiн не зазнав. Саме тому, будь-які спроби українцiв ствердити свою Культуру i позбутися потужного пресу росiйської викликають у сусiдньому суспiльствi нерозумiння, роздратування i навiть ворожiсть. У нормальних намаганнях усамостiйнитися культурно, визначитися духовно вбачаються «чорнi», «антиросiйськi » намiри. Росiяни ще не навчилися сприймати Україну як щось окреме вiд себе i культурно-самодостатне, i всякi контакти з нею оцiнюються залежно вiд того, чи ведуть вони до вiдновлення «втраченого раю», себто до повернення її у лоно матiнки-Росії, що, звичайно, не може ни викликати остраху, неприйняття i опору з українського боку. Росiйський погляд на культурне спiлкування пов'язаний з надiями на бiльш чи менш поступове поглинання України, на повернення її культури до статусу вузько-мiсцевої, локалiзованої у надрах росiйського культурного масиву.

У надрукованiй часописом «Дружба народiв» аналiтичнiй статтi доктора фiлософії В. Малахова це питання ставиться руба, без сумнiвних дипломатичних реверансiв:

«...в росiйськiй свiдомостi часто-густо ще дається взнаки схильнiсть мислити спілкування з Україною у вiдповiдності з традицiйним ідеалом соборностi - як форму єднання чи шлях до єдностi. Всупереч цiй схильностi нинiшня ситуацiя вимагає, на мiй погляд, тверезого звiту щодо взаємовiддалення наших двох країн, що вiдбулося - взаємовiддалення, що нинi, боюсь, набуло вже незворотного характеру...

Якими не були б наші суб'єктивнi бажання, основним вектором україно-росiйських вiдносин сьогоднi виступає i ще довго напевно буде виступати розходження, а не зближення. Думаю, до цього слiд ставитися з розумiнням, адже успадковане i актуальне тяжiння до Росiї в усiх пострадянських країнах надзвичайно велике, тому, аби вiдстояти свою самостiйнiсть серйозно, сусiдам Росiї (i над усе Українi) потрiбнi свiдомі постiйнi зусилля вiдштовхування, вiдсторонення вiд неї».

«...консервацiя напівпоглинення «нацiональних республiк» московським центром робить становлення подiбних дiалогiчних взаємин неможливим - а тому i набуває за нинiшнiх умов ретроградного карактеру ( «Дружба народiв», 1998, № 11).

Однак у переважної бiльшостi росiян, а найгiрше, що у переважної бiльшостi росiйської елiти (полiтичної, бiзнесової, вiйськової, наукової, творчої) зберiгається переконання, що Україна це така собi «бунтiвна провiнцiя», що рано чи пiзно повернеться і все буде «як ранiше». Через те демонстративна байдужiсть i нехiть росiян вiдносно української мови i культури сприймаються як норма, мiж iншим, як iронiчне й зневажливе ставлення до них, водночас будь-якi навiть натяки Києва на можливiсть для нього якихось iнших, в iнших районах свiту культурних зацiкавлень, крiм росiйських, викликають дуже ревну i агресивну реакцiю. Не вбачаючи за собою жодних обов'язкiв (на рiвнi елементарної поваги) щодо української культури, росiйськi елiти обтяжують цю культуру сумiвним з точки зору логiки і моралi, права i здорового глузду обов'язком нiколи не виходити з-пiд впливу i контролю “старшої”, росiйської. Особливе обурення викликає природне для українцiв тяжiння до «психологiчної Європи» (за М. Хвильовим). Культурному українству,що нiколи не хворiло на «антиєвропеїзм », «антизахiдництво », усвiдомлюючи в той же час своє унiкальне становище в регiонi Центрально-Схiдної Європи, важко збагнути полум'яно-фанатичний дух протопопа Аввакума i бояринi Морозової, що вiдроджується в сучаснiй Росії (проте вiн там нiколи не згасав у тих чи iнших суспiльних верствах), дух ненавистi, пiдозри i мстивостi щодо Заходу, який перетворився на символ зосередження усiх моральних вад, на абсолютне зло. Будь-яка спiвпраця з ним оголошується дiянням за визначенням зрадницьким i антиросiйським. Дивно, але такi настрої охоплюють не лише давно вiдомi шовiнiстичнi часописи «Наш современник», «Москва», «Молодая гвардiя», але й, здавалося б, лiберальнi, такi як «Новый мир».Ось що пише один з його авторiв: «Бiльш за все наших спiввiтчизникiв (? - I. Л.) мешкає в Українi, народ котрої ми природно вважаємо братнім, слов'янським. Але останнiми роками полiтичнi реалiї в цiй країнi характеризуються дивовижними метаморфозами i часто вiдкрито недружнiми щодо Росiї заявами i дiями; хмiль суверенiтету i незалежностi не зник ще у багатьох українських полiтикiв. Киiв все вiдвертiше орiєнтується на Захiд, демонстративно iгноруючи реальну близькiсть наших культур та інтересів”. (М. Михайлов, “Новый мир”, 1998, №2).

1 2 3 4