| Назва: | Історія виникнення священиків і просвіти у селі Середній Березів |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 15,87 KB |
| Скачувань: | 7 |
З приходом Радянської Влади на наших землях почалися арешти духовенства, насильне насаджування православ'я які “закінчилися сумнозвісним Львівським собором”. Отцю Сулятицькому також було запропоновано прийняти православ'я. І коли отець не погодився, більшовики вигнали його із Заболотова. Залишивши майно, бібліотеку, яку збирав більше 20 років, священик повернувся додому, в Середній Березів, де став виконувати обов'язки пароха Березовів. Сповідаючи хворих на тиф земляків, отець Михайло заразився цією хворобою, але Бог поміг йому видужати… Сумнопам'ятним не тільки для отця, але й для багатьох земляків стало 19 січня 1946 року, коли отця Михайло після освячення води на річці в Нижньому Березові заарештували і відправили до Коломийської тюрми. Розповідають, що коли більшовики після допитів підіслали в камеру свого агента з намовою перейти на православ'я, отець Сулятицький відповів словами молитви: “Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську церкву”.
Після вироку суду - 25 років позбавлення волі - отця Михайла чекала довга дорога до мордовських таборів, де йому довелося не лише виконувати важку працю, але й терпіти приниження та знущання лише через те, що не зрікся своєї віри. Спочатку священик працював на будівництві, про що у вересні 1946 року писав у одному з листів у рідний край: “Я при відбудові монастирських будівель, приспособлюваних для світського вжитку”. Про подальше перебування отця в неволі розповідає пані Марія Матковська з Бучача в статті “Українські душпастирі в неволі”, яка також пройшла через муки таборів і поселень: “Отець Михайло мав особливий дар впливати на змучених, голодних в'язнів, підбадьорювати їх, вселяв у них віру і надію… Разом з в'язнями ходив за 8-10 кілометрів копати рови для поливу городів. Земля була замерзла до півметра і глибше. Розбивали ломом, молотом до незамерзлого грунту. Не кожному це під силу. Та ще була норма. Якщо норми не виконував, це означало замість 600 грам хліба отримати тільки 200 грам. В'язні слабли, взимку дошкулював мороз (30-40 градусів, а то й більше), сильний вітер, заметіль”.
Після дев'яти років ув'язнення священик був засланий у Караганду, де працював сторожем із великим ентузіазмом зайнявся душпастирською діяльністю. Житель Білих Ослав Надвірнянського району Іван Панівник, який разом з сім'єю також відбував заслання, розповідає, що отець Сулятицький обслуговував не лише українців. З його приходом німці ніби ожили, стали гуртуватися навколо отця. А це тому, що він досконало знав німецьку мову, якою здійснював обряд для німців. Спогади доповнює згадана вже пані Марія Матковська: “Однієї неділі німці підготували своїх дітей до першого причастя. Такої події тут ще не бачили. 18 дівчаток у білих суконочках, віночках і хлопчиків йшли парами до домівки, де отець Михайло відправляв Службу Божу і всіх причащав. Казахи, чеченці дивилися на все з великим захопленням”.
Восени 1957 року отець Сулятицький повернувся в рідне село і активно включився у підпільну роботу з віруючими ГКЦ, всяко допомагав немічним. За ним постійно стежили. Траплялося, що серед ночі виламували двері і проводили обшук, тому обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Однак, старий священик прихильно ставився як до віруючих, так і до тих, хто його переслідував, розуміючи, що не все вони роблять зі своєї волі.
Отець Зіновій Семинишин (Надвірнянський деканат), який народився в неволі, відгукнувшись на нашу публікацію про отця Сулятицького в замітці “Це був мій перший сповідник” пише: “Після повернення в Україну отець Сулятицький часто відвідував нашу родину… Служив у хаті Службу Божу, сповідав, причащав, де і я з його рук прийняв Причастя. У 1970 році, маючи 76 років, приїхав отець Михайло у Вигоду. Сповідав, служив Службу Божу, причащав і дав шлюб моїй сестрі. Пам'ять про доброго сповідника отця Михайла Сулятицького назавжди залишиться у моєму серці”.
У цей час дали про себе знати хвороби. Нелюдські умови таборів, напруженість підпільницької діяльності призвели до тяжкої хвороби - катаракти і священик на старості літ переніс дві операції на очі.
Помер отець Михайло Сулятицький 8 вересня 1977 року і похоронений у родинній гробниці в Середньому Березові. Відійшла у вічність людина, яка заслужила пошану і добре слово за свою відданість Богові та невтомну працю в ім'я становлення істини. Молімо Господа за те, що прийняв покійого до свого царства.
Озаркевичі в Березові
Після вироку суду - 25 років позбавлення волі - отця Михайла чекала довга дорога до мордовських таборів, де йому довелося не лише виконувати важку працю, але й терпіти приниження та знущання лише через те, що не зрікся своєї віри. Спочатку священик працював на будівництві, про що у вересні 1946 року писав у одному з листів у рідний край: “Я при відбудові монастирських будівель, приспособлюваних для світського вжитку”. Про подальше перебування отця в неволі розповідає пані Марія Матковська з Бучача в статті “Українські душпастирі в неволі”, яка також пройшла через муки таборів і поселень: “Отець Михайло мав особливий дар впливати на змучених, голодних в'язнів, підбадьорювати їх, вселяв у них віру і надію… Разом з в'язнями ходив за 8-10 кілометрів копати рови для поливу городів. Земля була замерзла до півметра і глибше. Розбивали ломом, молотом до незамерзлого грунту. Не кожному це під силу. Та ще була норма. Якщо норми не виконував, це означало замість 600 грам хліба отримати тільки 200 грам. В'язні слабли, взимку дошкулював мороз (30-40 градусів, а то й більше), сильний вітер, заметіль”.
Після дев'яти років ув'язнення священик був засланий у Караганду, де працював сторожем із великим ентузіазмом зайнявся душпастирською діяльністю. Житель Білих Ослав Надвірнянського району Іван Панівник, який разом з сім'єю також відбував заслання, розповідає, що отець Сулятицький обслуговував не лише українців. З його приходом німці ніби ожили, стали гуртуватися навколо отця. А це тому, що він досконало знав німецьку мову, якою здійснював обряд для німців. Спогади доповнює згадана вже пані Марія Матковська: “Однієї неділі німці підготували своїх дітей до першого причастя. Такої події тут ще не бачили. 18 дівчаток у білих суконочках, віночках і хлопчиків йшли парами до домівки, де отець Михайло відправляв Службу Божу і всіх причащав. Казахи, чеченці дивилися на все з великим захопленням”.
Восени 1957 року отець Сулятицький повернувся в рідне село і активно включився у підпільну роботу з віруючими ГКЦ, всяко допомагав немічним. За ним постійно стежили. Траплялося, що серед ночі виламували двері і проводили обшук, тому обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Однак, старий священик прихильно ставився як до віруючих, так і до тих, хто його переслідував, розуміючи, що не все вони роблять зі своєї волі.
Отець Зіновій Семинишин (Надвірнянський деканат), який народився в неволі, відгукнувшись на нашу публікацію про отця Сулятицького в замітці “Це був мій перший сповідник” пише: “Після повернення в Україну отець Сулятицький часто відвідував нашу родину… Служив у хаті Службу Божу, сповідав, причащав, де і я з його рук прийняв Причастя. У 1970 році, маючи 76 років, приїхав отець Михайло у Вигоду. Сповідав, служив Службу Божу, причащав і дав шлюб моїй сестрі. Пам'ять про доброго сповідника отця Михайла Сулятицького назавжди залишиться у моєму серці”.
У цей час дали про себе знати хвороби. Нелюдські умови таборів, напруженість підпільницької діяльності призвели до тяжкої хвороби - катаракти і священик на старості літ переніс дві операції на очі.
Помер отець Михайло Сулятицький 8 вересня 1977 року і похоронений у родинній гробниці в Середньому Березові. Відійшла у вічність людина, яка заслужила пошану і добре слово за свою відданість Богові та невтомну працю в ім'я становлення істини. Молімо Господа за те, що прийняв покійого до свого царства.
Озаркевичі в Березові
Новости загрузка новостей...