| Назва: | Євгеній Гуцало - неординарна особистість укр. культури |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 11,95 KB |
| Скачувань: | 17 |
Дипломат Священної Римської імперії Сігізмунд Герберштейн у своїй книжці ''Записки про Московію'' зауважив, що зіпсутість новгородців зумовлена ''московською заразою''. ''…Якщо зараза, то вона й заразна, - підхоплює Євген Гуцало. - Московська оця зараза - тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий і по сьогоднішній день''. Бацили цієї інфекційної хвороби і розносить Росія навколо себе. Отже, російський національний характер - заразна хвороба, що нею намагаються інфікувати навколишніх, однак, яка хвороба? Росіяни стверджують, що вміють любити, і саме тут джерело пороку (бо ж Росія, пам'ятаймо, ''Содом і Гоморра''!): любов росіян одностатева за своєю сутністю. Ну що ж, дорослі люди, можемо говорити і про таку рису незмінного віками менталітету. Ця думка, з якою я не наважуюся полемізувати, і яка для вестернізованішого публіциста могла б узагалі стати стрижнем усієї книжки, цікава в контексті українського дискурсу, ще не звиклого до таких одкровень, лише як зайва нагода демонізувати предмет розмови.
Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ''чужого'', абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ''чужого'' є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.
Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.
Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.
Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона - про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ''українськістю'') визначається мірою не-любові до Росії.
В одному зі своїх оповідань 1985 року Євген Гуцало писав: «Прожите життя - це наче велика держава, яка існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам'яті, яка також підвладна певним своєрідним законам. Зусиллями пам'яті ми силкуємося реставрувати минуле, близьке чи далеке, і, відновивши з більшою чи меншою плотською переконливістю, намагаємось переконати себе, що прожите життя не вигадка чи міф, що воно - така сама об'єктивна реальність, як і день нинішній».
Можна не погоджуватися з поглядами Євгена Гуцала, але аж ніяк не можна відкидати його визначної, неординардинарної ролі в українській культурі.
В 1998 році відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку № 3, що на вулиці Суворова, де жив і працював письменник (на знiмку), - це вузлик на пам'ять поколінням прийдешнім і нинішнім, натрапивши на який, може й не один із зацікавленням прочитає чи то збірку його поезій, чи то щось із його багатого новелістичного доробку.
(відкриття меморіальної дошки Є.Гуцало, 1998 р.)
Після вдалого творчого дебюту в 60-х роках, коли Євген Гуцало надрукував кілька надзвичайно поетичних новел, його одразу помітили й прийняли до сонму маститих. Тож доля Гуцала складалася як і в більшості «легалізованих» письменників: його багато видавали, проте... дедалі менше читали. Тож відкриттям меморіальної дошки зроблено велику й важливу справу, адже не в одного перехожого, що випадково кине на неї оком, виникне запитання: «Гуцало? А хто це?»
Наостанок, поезія Є.Гуцала.
Древо поезії під небеса виростає,
скільки птахів над цим древом завжди пролітає:
голую-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.
Винно-рожеві у припутня груди і воло.
Древо поезії - дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі його завжди співає:
дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий.
Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний.
Древо поезії - під голубим небокраєм,
скільки птахів на верхах його гнізда звиває:
Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ''чужого'', абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ''чужого'' є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.
Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.
Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.
Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона - про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ''українськістю'') визначається мірою не-любові до Росії.
В одному зі своїх оповідань 1985 року Євген Гуцало писав: «Прожите життя - це наче велика держава, яка існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам'яті, яка також підвладна певним своєрідним законам. Зусиллями пам'яті ми силкуємося реставрувати минуле, близьке чи далеке, і, відновивши з більшою чи меншою плотською переконливістю, намагаємось переконати себе, що прожите життя не вигадка чи міф, що воно - така сама об'єктивна реальність, як і день нинішній».
Можна не погоджуватися з поглядами Євгена Гуцала, але аж ніяк не можна відкидати його визначної, неординардинарної ролі в українській культурі.
В 1998 році відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку № 3, що на вулиці Суворова, де жив і працював письменник (на знiмку), - це вузлик на пам'ять поколінням прийдешнім і нинішнім, натрапивши на який, може й не один із зацікавленням прочитає чи то збірку його поезій, чи то щось із його багатого новелістичного доробку.
(відкриття меморіальної дошки Є.Гуцало, 1998 р.)
Після вдалого творчого дебюту в 60-х роках, коли Євген Гуцало надрукував кілька надзвичайно поетичних новел, його одразу помітили й прийняли до сонму маститих. Тож доля Гуцала складалася як і в більшості «легалізованих» письменників: його багато видавали, проте... дедалі менше читали. Тож відкриттям меморіальної дошки зроблено велику й важливу справу, адже не в одного перехожого, що випадково кине на неї оком, виникне запитання: «Гуцало? А хто це?»
Наостанок, поезія Є.Гуцала.
Древо поезії під небеса виростає,
скільки птахів над цим древом завжди пролітає:
голую-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.
Винно-рожеві у припутня груди і воло.
Древо поезії - дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі його завжди співає:
дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий.
Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний.
Древо поезії - під голубим небокраєм,
скільки птахів на верхах його гнізда звиває:
Новости загрузка новостей...