| Назва: | Біографія М. С. Грушевського |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 6,78 KB |
| Надіслав(ла): | Мойсєєв Ігор |
| Опис: | Школа №2 м.Овідіополя. Директор був викладачем. 12 балів. |
| Скачувань: | 3622 |
її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він
був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й
звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні
амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й
болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи — часів гострих
соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку
імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього
особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його
сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих
умов (наприклад у 1917—1918рр.) «Я був стомлений... — згадував М.
Грушевсь-кии, — боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу...
вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в
ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості
можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і
под.»
До цього слід іще додати, що ні сам Михайло Грушевськии, ні його
найближчі соратники в Українській Центральній раді не мали жодного
досвіду парламентської, а тим більше дер-жавотворчої діяльності.
Підрунтям цієї звитяжної праці стали його політичні або політологічні
концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, «тісно пов
'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням
змагання українського народу до свободи і незалежності».
Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині, а з 1905 р. й у
Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована
поширенню його окреміш ницьких ідей щодо розбудови незалежної України,
саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Цент-ральну
раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й
визволення з-під московського ярма 1917—1920-х років.
Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на
Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію,
працездатність та інші якості його ха-рактеру». Окрім того, серед усіх
діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду
визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу,
чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був
найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися
на вірність українській незалежній державі.
Грушевськии був великим патріотом України й україн-ства, але ж він був і
великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити
націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного,
зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування
ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після
трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти
«московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від
"песього обов 'язку '' супроти Московщини».
Ми всі повинні пам 'ятати, що саме йому, Михайлу Сер-гійовичу
Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього
національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною
самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.
Тільки з урахуванням усіх цих моментів і обставин можна зрозуміти й
об'єктивно оцінити стосунки Грушевського з людьми. Цілком закономірно,
що в нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й затятих
ворогів. Але тут ми не будемо говорити про непримиренних політичних
супро-тивників М.С. Грушевського з «білого» або «червоного» табору, що
обстоювали «єдину, неділиму Росію» з відповідними до цих кольорів
відмінностями її «облаштування». Під терміном «опоненти» ми маємо на
увазі тих діячів, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому
українському визволь-ному русі. Адже далеко не всі з навіть найближчих
його соратників, скажімо в Українській Центральній раді і її у ряді,
поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії й практики
розбудови української державності. Представлені у цій книзі особи
належали до різних українських політичних партій, громадських
організацій, течій суспільної й історичної думки. По-різному вони
осмислювали історичне минуле України й «конструювали» її політичне
майбутнє, зокрема розв 'язання складного сплетіння завдань національного
та соціального визволення. По-різному дивилися вони і на багато інших
проблем національно-державного будівництва: місце України в міжнародному
співтоваристві, зокрема її взаємини із своїм сусідом і «старшим братом»
— Росією, розв 'язання проблем національних меншин у незалежній Україні,
створення влас-них збройних сил та ін. Різними були й ті шляхи та
засоби, якими вони прагнули досягти своєї мети.
Звичайно, усе це відповідним чином впливало на особисті стосунки