| Назва: | Особистість С. Дягілєва та його роль у пропаганді російського мистецтва |
| Тип: | Курсові роботи |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 45,72 KB |
| Надіслав(ла): | Train |
| Опис: | Київський Національний Університет Культури та Мистецтв. |
| Скачувань: | 479 |
При всіх перевагах такої високої платні, треба оговорити те, що така висока сума заробітку була заставою упевненості артистів. Враховуючи нестабільність функціонування трупи Дягілєва, її розвал міг статися в будь-яку хвилину, тому в суму входила ціна ризику втратити роботу, та ціна того, що артисти йшли з Імператорського театру, і, тим самим, позбавлялися пенсійного забезпечення. До першої світової війни всі ці обережності були надмірністю. Однак, відразу ж після того, як почалася війна, артисти стали стикатися з безліччю проблем. Але, враховуючи те, що за ці проблеми було вже заплачено, всі залишалися задоволеними. Артисти дягілєвської трупи насолоджувалися всією пишністю комерційного субсидованого театру. Проте, Дягілєв не міг змагатися з тими зарплатами, які існували в м’юзік-холах, принаймні, він не міг платити такі ж гроші, які виплачувалися ведучим виконавцям м’юзік-холів. Але він пропонував своїм танцюристам короткострокові гарантії: контракт, який укладався на рік з повним фінансовим забезпеченням відпустки і репетиційного періоду, і упевненість в тому, що актори не будуть виключені з репертуару протягом сезону. Бо приклад такому свинству по відношенню до акторів був продемонстрований Мордкіним до своєї трупи. Коли трупа Мордкіна гастролювала по півдню Америки, деякі його артисти залишилися ні з чим лише тому, що так захотів керівник трупи. Ні до першої світової війни, ні після її закінчення у 1920-их роках Дягілєв, незважаючи навіть на складну фінансову ситуацію, не “викидав” зі складу, навіть на мінімальний термін, своїх артистів. Причиною таких рішень була точність, з якою виконувалися умови контрактів.
6. ІЄРАРХІЯ ТАЛАНТУ
Талант не існує як такий в суспільному вакуумі. У ринкових відносинах цінувався не талант, а комерційна вигода з прокату цього таланту. Касові збори стали показником успіху, і, у випадку, якщо виступ танцюриста міг гарантувати високий касовий збір, то можливість заробити на артистові балету йшла у майбутнє. Театральний ринок встановив свою ієрархію успіху. Титули артистів нічого не значили, всі артисти стали зазнавати грошової класифікації, тобто артисти поділялися на “прибуткових” і “не прибуткових”. До 1910 року нова система рангування артистів прийшла на заміну імператорській системі, що існувала. У списках Дягілєва до 1910 року не існувало таких понять як “пріма”, “професіонал”. Навпроти кожного прізвища обов'язково вказувалася вартість цього артиста. В більшості фігурувала цифра 2000 - 2500 фр. франків. Другий рівень оплати артистів дорівнював 3000 - 5500, але такі артисти балету, як Ніжінський, Павлова, Карсавіна і Фокін займали окреме місце в цьому переліку. Вартість цих артистів дорівнювала 25000 - 30000 фр. франків. Вони складали “зоряний кістяк дягілєвської антрепризи”. Різниця між самими низькооплачуваними і високооплачуваними зростала з кожним сезоном, що, безумовно, негативно позначалося на духовному стані трупи.
Ця нова зоряна система відповідала існуючому попиту і пропозиції, що і стало стійким оплотом дягілєвської антрепризи в умовах важкої ринкової конкуренції. У його трупі ведучі виконавці отримували за одну виставу стільки ж, скільки отримувала гастролююча зірка світового масштабу. У 1906 році Шаляпіну було заплачено за один виступ в Паріжської Опері в опері “Мефістофель” 6 000 франків, а вже через три роки Дягілєв заплатив Шаляпіну 55 000 франків за те, що той взяв участь в російських сезонах 1909 року. Ця сума була на 15 000 франків більше тієї, яку платив Дягілєв всім солістам балету протягом сезону. Також для порівняння сума, яка була виплачена Шаляпіну, була усього на 5 000 франків менше тієї, яку виплатив Дягілєв всій своїй трупі в тому ж році. До 1913 року Шаляпіну за шість виходів у спектаклі “Борис Годунов” було виплачено 50 000 франків. Саме цю суму Дягілєв переказав на рахунок Шаляпіна ще за шість місяців до початку сезонів на Елісейських Полях.
Як і Шаляпін, присутність таких зірок як Ніжінський і Карсавіна були основними надіями на укладання вигідного контракту по проведенню сезонів. Вони танцювали практично на всіх спектаклях. Часом до одної вистави входило до трьох балетів. Всі основні роботи Дягілєва формувалися, засновуючись на талантах цих зірок. Їх імена і фотографії із зображенням їх облич стали звичайністю для театральної преси тієї епохи. Як Шаляпін в опері, так і Неллі Мельба в балеті оберталася у високих колах і отримувала астрономічно високі гонорари за виступи, що проходили за межами трупи. У липні 1912 року за один виступ з Ніжінським, Карсавіной і сестрою Ніжінського – Броніславой у спектаклі “Le Spectre de la Rose", Дягілєв виплатив не менше 12 000 франків, що в два рази перевищувало ту суму, яку платили всій трупі за один виступ.
6. ІЄРАРХІЯ ТАЛАНТУ
Талант не існує як такий в суспільному вакуумі. У ринкових відносинах цінувався не талант, а комерційна вигода з прокату цього таланту. Касові збори стали показником успіху, і, у випадку, якщо виступ танцюриста міг гарантувати високий касовий збір, то можливість заробити на артистові балету йшла у майбутнє. Театральний ринок встановив свою ієрархію успіху. Титули артистів нічого не значили, всі артисти стали зазнавати грошової класифікації, тобто артисти поділялися на “прибуткових” і “не прибуткових”. До 1910 року нова система рангування артистів прийшла на заміну імператорській системі, що існувала. У списках Дягілєва до 1910 року не існувало таких понять як “пріма”, “професіонал”. Навпроти кожного прізвища обов'язково вказувалася вартість цього артиста. В більшості фігурувала цифра 2000 - 2500 фр. франків. Другий рівень оплати артистів дорівнював 3000 - 5500, але такі артисти балету, як Ніжінський, Павлова, Карсавіна і Фокін займали окреме місце в цьому переліку. Вартість цих артистів дорівнювала 25000 - 30000 фр. франків. Вони складали “зоряний кістяк дягілєвської антрепризи”. Різниця між самими низькооплачуваними і високооплачуваними зростала з кожним сезоном, що, безумовно, негативно позначалося на духовному стані трупи.
Ця нова зоряна система відповідала існуючому попиту і пропозиції, що і стало стійким оплотом дягілєвської антрепризи в умовах важкої ринкової конкуренції. У його трупі ведучі виконавці отримували за одну виставу стільки ж, скільки отримувала гастролююча зірка світового масштабу. У 1906 році Шаляпіну було заплачено за один виступ в Паріжської Опері в опері “Мефістофель” 6 000 франків, а вже через три роки Дягілєв заплатив Шаляпіну 55 000 франків за те, що той взяв участь в російських сезонах 1909 року. Ця сума була на 15 000 франків більше тієї, яку платив Дягілєв всім солістам балету протягом сезону. Також для порівняння сума, яка була виплачена Шаляпіну, була усього на 5 000 франків менше тієї, яку виплатив Дягілєв всій своїй трупі в тому ж році. До 1913 року Шаляпіну за шість виходів у спектаклі “Борис Годунов” було виплачено 50 000 франків. Саме цю суму Дягілєв переказав на рахунок Шаляпіна ще за шість місяців до початку сезонів на Елісейських Полях.
Як і Шаляпін, присутність таких зірок як Ніжінський і Карсавіна були основними надіями на укладання вигідного контракту по проведенню сезонів. Вони танцювали практично на всіх спектаклях. Часом до одної вистави входило до трьох балетів. Всі основні роботи Дягілєва формувалися, засновуючись на талантах цих зірок. Їх імена і фотографії із зображенням їх облич стали звичайністю для театральної преси тієї епохи. Як Шаляпін в опері, так і Неллі Мельба в балеті оберталася у високих колах і отримувала астрономічно високі гонорари за виступи, що проходили за межами трупи. У липні 1912 року за один виступ з Ніжінським, Карсавіной і сестрою Ніжінського – Броніславой у спектаклі “Le Spectre de la Rose", Дягілєв виплатив не менше 12 000 франків, що в два рази перевищувало ту суму, яку платили всій трупі за один виступ.